Читать «Останній шаман» онлайн - страница 78

На кухні зашумів чайник, якого Орест принагідне поставив, доки мала приблуда поралася з котлетою, і першим на нього, звісна річ, зреагував Хованець: сердито попирхуючи, він побрів до плити, а за ним почапав господар.

Несподівано в кухонному вікні, що було розташоване на одній із сінцями лінії, майнула якась тінь, ніби хтось намагався зазирнути крізь шибку до хати. Орест застиг на місці. Хованець теж завмер, але не загарчав, а зацікавлено втупивсь у вікно. Господар прослідкував за псом і розслабився: Хованцевому нюху можна було довіряти, але все одно чомусь навшпиньках посунув до сіней, обережно, аби не клацнути ручкою замка, прочинив двері й визирнув назовні. «За кошеням припхався законний власник, і зараз ми дістанемо на горіхи», — зринула йому в голові дика думка.

Під вікном, поклавши руки на відлив, прихилився до стіни якийсь старий і сивий, що тяжко дихав і був помітно розгублений через те, що Орест захопив його у такий двозначний момент.

— Добрий день, — привітався Орест автоматично, а тоді додав: — Ви хто?

— Ви — пан Орест? — у свою чергу запитав незнайомець із придихом, ніби кожне слово вимовляв він над силу.

Паном Ореста ніхто ще не називав: на роботі здебільшого на ім’я й по батькові, тих же, хто його вперше бачив, вводило в оману щось юнацьке в його обличчі й поставі, тож, підсвідомо відмінусувавши п’ять-сім років від його справжнього віку, люди автоматично зверталися до нього просто на ім’я й на «ти». Як би там не було, після секундного здивування Орест таки підтвердив незнайомцеві, що він пан.

— Перепрошую, що я так… — заговорив чужинець хрипко, — що я у вікно до вас… Просто… якби це вам пояснити… Хотів упевнитися, що я втрапив, куди треба…

— Заходьте в хату, — оговтався Орест і перетворився на того завше гостинного господаря, до якого сусіди бігали по кожну дрібницю.

Старий виліз на високий ґанок, переступив через поріг і опинився в сінях.

— Бачу, у вас кіт із собакою уживаються, — усміхнувся він. — Люблю, коли в хаті багато тварин. І собак таких люблю — вайлуватих, лінивих. Вівчарок тільки не люблю — не склалося…

Чайник продовжував кипіти.

— Чаю? — запропонував Орест. — Саме зібрався пити…

— Я спершу маю відрекомендуватися, — мовив на це незнайомець. — Шкварченко Олександр Остапович до ваших послуг, — і подав поорану зморшками руку з покрученими від тяжкої праці пальцями.

— Омелянич Орест… Святославович, — простягнув і собі руку Орест.

— Як добре, що я вас знайшов, — сказав літній гість і погладив по голові чорного пса. — А тебе як звати?

— Хованець, — озвучив Орест виразний собачий погляд.

— Значить, добрий дух господи… Таж чай википає! — і гість перший метнувся до кухні, щоб загасити газ під чайником. Голосно відсапуючись, Олександр Остапович крутнувся по кухні, миттєво знайшов носатку, чашки, запарив чай, навіть цитрину витяг із холодильника, наче бував у хаті раніше. Орест тільки й кліпав очима.