Читать «Останній шаман» онлайн - страница 62
Наталя Тисовська
— По десять і по двадцять п’ять, — мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: — Я плачу!
— Дякую, — сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. — Ми познайомимось?
— У жодному разі! — вигукнув чоловік. — Таємниця додає пікантності стосункам.
Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою — і біля Ліни виріс бармен із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити».
— Дозволите вас пригостити? — між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста.
— Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові.
— О, що таке одна «Маргарита»! — незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. — Ви граєте? — спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею.
— Тільки якщо ви мені допоможете.
— Залюбки.
І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї.
— Ви сміливо ставите! — вигукнув незнайомець.
— Ризик невіддільний від моєї професії.
Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови:
— Що за професія?
— Журналістка кримінальної хроніки.
— І тут ви?..
Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха:
— Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь.
Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою.
— Я читав про це вбивство в газетах, — мовив незнайомець. — І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця?
— Вбивці, — виправила Ліна. — Їх було двоє. Є свідок.
— Секунду, — вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки.
Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив:
— Тринадцятий номер.
Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни.
— Вітаю! Вам щастить.
— Я виграла?
— Хіба не ви поставили на тринадцятий номер?
— О, справді!..
Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім — потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту».