Читать «Останній шаман» онлайн - страница 57

Гості неспокійно перезиралися, намагаючись не втратити скорботного виразу обличчя, хтось підійшов до чоловіка в куценькій курточці і спробував відвести його від труни, чоловік натомість почав заламувати руки, ридаючи ще невтішніше, і битися головою об стінку гробу.

— Це хто? — мимохіть спитала Ліна в передчутті назріваючого скандалу.

— А, це наш електрик, — махнула рукою аптекарка.

Ліна побачила, як Дзвінка Левківна підійшла до чоловіка, що бився головою об труну, і сказала йому декілька слів, після чого той витягнув величезну картату хусточку, висякав у неї носа (присутні мимоволі на крок відступили) та нарешті звівся на рівні ноги. Дзвінка Левківна відвела його у натовп працівників лікарні.

— Що вона йому сказала? — спитала заінтригована Ліна.

— А вона сказала, що взавтра в місті знов похорон буде, не варт сили витрачати.

— Похорон Мар’яни Богданівни Омелянич?

— Її, її, — підтвердила аптекарка. — То ви хочете дізнатися, де треба шукати тих двох у чорних пальтах?

— Обов’язково, — мовила Ліна.

Жінка в рожевому светрі дістала з сумки косметичку, відкинула кришку, на якій виявилося маленьке люстерко, й прискіпливо обдивилася своє обличчя. Явно не задоволена тим, що вона побачила, відьма провела легко пальцем по повіках — від носу до скроні — й під пучкою одразу проступили темно-коричневі, майже чорні тіні, які збільшили очі ледь не вдвічі. Тоді вона так само легко провела пальцем верхньою губою, далі нижньою — і темні її вуста вкрилися червоною помадою в колір лаку на довгих нігтях.

Ліна судомно ковтнула.

— Так от, — мовила відьма в рожевому светрі, — одна зупинка звідси автобусом — і ви потрапляєте в центр. Є там ресторанчик, називається «Нічне місто». До сьомої ранку гуде, останні клієнти на столах і засинають… Отож, у ресторанчику спитаєте пані Мокош, вона вам їх покаже. Ну, ідіть уже, церемонія прощання закінчилася, зараз тіло виноситимуть.

Ліна крізь скло дверей побачила, як віко обережно опустилося на гріб, хтось підхопив вінок, і труна поважно поплила в повітрі. Працівники лікарні, що скупчилися коло дверей, шанобливо розступилися, даючи дорогу Святославу Пилиповичу, який залишав приміщення лікарні назавжди, а тоді, мов хвиля хлюпнула, зімкнулися лави проводжаючих.

Ліна вийшла вслід за процесією, але повернула не праворуч, як та, а ліворуч, де на зупинку вже підкочував автобус: чи то питання транспорту було вирішене в одному окремо взятому містечку, чи просто Ліні катастрофічно щастило на автобуси.

Незважаючи на ранню годину, ресторан світився зеленою вивіскою «Нічне місто», де з одного боку чоловік мексиканської зовнішності намагався поцілити в більярдну кулю, а з іншого на стіл сипалися карти. Зійшовши сходинками вниз, до напівпідвального входу в ресторан, Ліна шарпнула важкі двері й натрапила на галантного швейцара.

— Прошу верхній одяг, — мовив він, відтісняючи Ліну до стійки, позаду якої нудився хлопчина у чорному напрасованому костюмі, а на вішаку хилиталося декілька пальт.

Ліна розстебнула зелену дублянку і впустила її з плечей таким недбалим жестом — чисто топ-зірка з американського серіалу! — що якби швейцар не встиг її підхопити, дублянка б за мить просто сповзла на підлогу. Ліна, не питаючи номерок, ступила у велику залу.