Читать «Останній шаман» онлайн - страница 56

— Глядіть, глядіть, виносять! — скрикнула аптекарка в рожевому светрі, вказуючи пальцем на траурну процесію.

Над вестибюлем гримнула тужна мелодія, труби бубоніли низькими голосами, брязкали литаври, потім невідь-звідки взялася печальна скрипка і тонко-тонко задріботіла, наче хотіла свою партію виконати швидше, ніж інші інструменти. Процесія виступала повільно, несучи великий відкритий гріб, а за ним окремо лаковане дерев’яне віко.

Четверо чоловіків, вдягнених у строгі чорні костюми, поставили гріб на великий стіл. Ті, що позаду них несли віко, не знали, куди його притулити, на хвильку зчинилася метушня, та ось уже віко прилаштували одним кінцем на столі, а другим — на підлозі, під кутом до гробу. Наступні в процесії, які під час заворушення нетерпляче тупали на місці, нарешті з полегшеним віддихом піднесли до столу вінки і привалили їх до тумбочки з вазою.

Оркестр, якого Ліна не могла бачити, загудів ще сумніше.

— Зараз почнуться промови, — попередила Ліну аптекарка в рожевому светрі. — Нічого цікавого. Краще поговоримо про убивць Святослава Пилиповича. Ви ж за цим сюди прийшли?

Ліна вже нічому не дивувалася — вона просто кивнула на знак згоди, і то так сильно, що в шиї хряснули хребці. Мимоволі вона схопилася рукою за шию.

— Ну, — почала аптекарка в рожевому светрі, одним оком поглядаючи на Ліну, а іншим — крізь скло дверей — у вестибюль, — містечко у нас маленьке, я всіх знаю якщо не на ім’я, то хоча б в обличчя. Тому кожен чужак — як тріска в очі. Правильно я кажу?

— Абсолютно правильно, — підтвердила Ліна.

— Хочете спитати, чи не було в лікарні яких незнайомців? А ви нагадайте мені, який день вас цікавить.

Ліна дістала з сумки касету, котру вона поцупила з кабінету Святослава Пилиповича, й подивилась на дату.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, середа, — повідомила вона.

Стоячи упівоберта до скляних дверей, Ліна спостерігала за дійством, що розгорталось у вестибюлі. Коло столу зібралася купка почесних гостей, видно, з начальства, решта шанобливо стояли віддалік. Промову виголошувала Дзвінка Левківна, але голосу її Ліна чути не могла, тільки бачила, як Дзвінка Левківна, мов велика риба, безгучно розтуляє і затуляє рот.

— П’ятнадцятого січня дві тисячі третього року, в середу, — повторила за Ліною аптекарка в рожевому светрі, ніби пригадуючи. — Тоді їх теж було двоє. Обидва в чорних пальтах, довгих, до землі, а очі в них злі й холодні. Вони зайшли в лікарню рішучим кроком, — мені звідси, з аптеки, все видно, — й за чверть години таким самим рішучим кроком вийшли. Потім вони ще раз були в лікарні… Ви хочете їх розшукати?

— Так, — мовила Ліна неуважно, бо на мить відволіклася на події, що вирували у вестибюлі.

До столу з труною підбіг чоловік у куценькій курточці, гримнувся на коліна, схиливши голову на стінку гробу, й безутішно заридав. Почесні гості з начальства обережно розступилися, щоб не заважати, і навіть тимчасово перервали церемонію прощання, але чоловік усе ридав і ридав і припиняти, здавалося, не збирався.