Читать «Останній шаман» онлайн - страница 52

Зненацька занедбана вуличка кинулася на Ореста чорною масою: просто перед обличчям виросла стіна. Очі, вже звиклі до темряви, розрізнили обриси старого вагончика, що перегородив дорогу.

Орест нахилився, пес легко заскочив йому на спину, а звідти — на дах вагончика. Орест намацав якийсь виступ над вікном і почав дертися нагору. Ноги з’їжджали з гладкого боку, руки зривалися. Тільки б ухопитися за дах!

За куртку смикнула чужа рука, Орест гепнувся на коліна. Хованець загарчав на даху, вишкіривши зуби. Двоє в чорних пальтах стояли впритул.

— Ти, слухай, — заговорив один із них, — чого бігаєш? Диск віддати все одно доведеться…

«Диск із маминої касети! — майнуло Орестові в голові. — Але чому?..» Притулившись спиною до холодного металевого боку вагончика, Орест змучено сказав:

— Я не знаю, про що ви…

— Що ти тут мені розпатякуєш! — гаркнув другий. — Слухай, давай диск — і можеш забути про нашу зустріч…

— І про те, що ви вбили мою матір, я теж маю забути?

— Не хочеш, — мовив перший, — не треба.

На Ореста дивилося пусте око пістолетної цівки. Хованець гарчав і шкірив зуби, його червоні очі жаринками світилися в потемку. Орест кволо всміхнувся. Згадав маленьку журналістку й сумно подумав, що більше ніколи не побачить її, не почує її голосу. Це кара за його дитинну радість від зустрічі з нею, за те, що так швидко забув про материну смерть!

Раптом Орестові гостро захотілося жити. Як колись його вчили в армії, він зробив рух тілом, ухиляючись від пострілу, і спробував вибити пістолет з наставленої на нього руки, та одразу ж отримав під дих від другого супротивника. Орест присів на пружних ногах, гойднувся назад і пом’якшив стусан, тоді викинув кулак уперед, вкладаючи в удар всю вагу корпусу. Одночасно опекло щелепу — перший нападник заїхав йому в обличчя. Хованець, який напружено спостерігав за бійкою, не витримав і, гавкнувши, з даху вагончика полетів просто на зловмисника.

— Хованцю, ні!.. Та було запізно.

Чорний підкинув руку з пістолетом і вистрілив. Хованець болісно дзявкнув і смикнувся. Розчепіривши лапи, він летів на землю, й Орест дивився на нього знизу, на його незахищений живіт. Хованець упав на кривдника, той вивернувся, й тіло псове важко гепнулося на бік, здіймаючи бризки в брудній калюжі.

Зігнувшись навпіл, Орест із криком врізався чорному у живіт. Той ухнув і з усього маху вдарився боком у стовбур осики, що росла попід самим парканом. Пістолет відлетів і з глухим «плюсь!» зник у підталому снігу. Головоріз осів на землю, тримаючись за бік. З-під руки його запарувала дивна біла хмарка диму.

Десь за високим парканом грюкнуло вікно і чоловічий голос сердито гримнув:

— Знову бійка? Я викликаю міліцію!

— Викликай! — з усіх легенів закричав Орест.

Другий зловмисник шукав у мокрому снігу пістолет, товариш смикнув його і захарчав: «Кинь! Вшиваємося», — і, тримаючись за бік, почав незграбно втікати. Другий нарешті відшукав пістолет і поскакав услід, але Орест того всього не бачив.

Він не бачив, як сусіда його з рушницею вискочив надвір, як дві тіні, гупаючи важкими підборами, зникли в темряві, він не чув, як його хтось потягнув за рукав. Він стояв на колінах над тілом пса, і брудні сльози, змішані з потом, текли йому по обличчю. Собачі очі були заплющені, й не стріпували чорні повіки, і з горла виривалося слабке харчання — замість низького, суворого собачого гавкоту, який щоранку будив Ореста на роботу, який зустрічав його вдома після довгого-довгого дня, який перший вітав його, звідки б він не повертався…