Читать «Останній шаман» онлайн - страница 49

Правою рукою нявка схопилася за осикову гілку, щоб не впасти, бо тремтіли коліна й судома збігала згори вниз — від самого попереку до п’ят. Вітер шарпнув прозору сорочку, намагаючись збити з ніг нявку — маленьку тваринку, загнану в кут. Суха осикова гілка тріснула під рукою й обламалася. В маленькій долоні опинився гострий кілок. Гострий осиковий кілок. Найкраща зброя.

Міцно стискаючи осикового кілка, нявка кинулась уперед. Кілок уперся одному з двох у бік, під ребро, туди, де в живої істоти мало би бути серце, але не пробив тіло, тільки в чорному одязі зробив дірочку, з якої тонкою цівкою почав струменіти дим.

— Ти ж, мала потворо! — засичав крізь зуби опир. — Ну, я тобі!..

Він легко висмикнув кілка з нявчиної руки. Хижі блискучі очі опинилися близько-близько від переляканих жовтих очей. Двома здоровезними лапами опир стиснув нявчине горло.

Десь нічною тихою вулицею їхав автобус. Він уже під’їжджав, він був уже майже поруч. У ньому, примостившись недалечке від дверей, сиділи чоловік і його вірний пес. Автобус пихкав димом, лишаючи сірий теплий слід у зимному повітрі. Шини розхлюпували калюжі, відганяючи перехожих від краю тротуару.

Нявка стулила повіки. Нежива долоня душила горло.

Раптом ззаду вчувся розлючений рик, і нявка відчула, що її вже ніщо не тримає. У якомусь дивовижному сальтомортале над її головою летів хованець. Вона дивилася на його чорний кудлатий живіт і не могла відвести погляду. Хованець стрибнув на темну постать, і два тіла покотилися по землі, розбризкуючи навкруги брудне сніжне місиво. Сплетені в клубок, де не розрізнити було ні ніг, ні рук, вони котились і перекидались, і здавалося, що перекидається світ, що місяць падає під ноги, що дерева ростуть із неба, що калюжі — то чорні хмари, навислі над головою.

І тут на плетиво тіл упала ще одна постать, розриваючи клубок навпіл. Уже нявка могла вирізнити волохаті хованцеві ноги, що вперлися в землю, повільно піднімаючи важке, велике, незграбне тіло. Вже нявка могла бачити, як над тілом хованця нависли двоє, притискаючи до землі, щоб не підвівся. Жовте ікло зблиснуло й уп’ялось хованцеві в груди з лівого боку. Нявці здалося, що на шкірі виступила кривава пляма, хоча її в нічному мороці ніяк, ніяк не можна було б розрізнити…

І нявка тонко заверещала, жахаючись власного голосу.

Розділ XIV

ЛОВИ-ПЕРЕГОНИ

— Вас провести? Де ви живете? — спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку.

— Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую.

Хованець незадоволено гавкнув.

— Бачите, — мовив Орест, — і пес каже, що треба провести.

— Ні, ні, — зашарілася Ліна, — дякую. Я прекрасно дощу сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві…

— Ну, до зустрічі, — сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. Орест хитнув головою: — Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам теж уже їхати час…