Читать «Останній шаман» онлайн - страница 46

Ліна тим часом натягнула зелену дублянку й зачесала волосся. Потім вона дістала люстерко й товстим шаром нафарбувала губи.

— Де це ти так виряджаєшся? — поцікавився Юрась саркастично.

— Судячи з того, як виглядала Мар’яна Богданівна Омелянич, її сину Оресту не може бути набагато більше років, ніж мені…

— А якщо вона пізно його народила, і йому набагато менше?

— Так, — ще раз поправила зачіску Ліна, — жінка взагалі вбирається для себе, для свого власного задоволення. Ясно тобі?

— Ще б пак!

Запівгодини, стоячи переддверима Мар’яни Богданівни Омелянич, Ліна дуже пошкодувала, що Юрасик Булочка не з нею: за дверима глухо гавкав пес, а псів Ліна боялася з дитинства. Навіть цуценят, яких від землі не видно, а тут очевидно такий псяра, що йому вся Ліна, з усіма її рудими косами й нафарбованими вустами — на один зуб. Широко перехрестившись, Ліна постукала.

Двері одразу ж відчинилися. На гостю знизу вгору уважно дивилися червонуваті собачі очі на чорній волохатій морді. Ліна мимоволі позадкувала.

— Хованцю, хто там? — почувся низький чоловічий голос. Пес глухо гавкнув. — Заходьте! — запросив чоловік. — Я зараз вийду, секунду.

Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.

— Орест, — мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.

— Ліна Оверченко, — представилась вона, обережно вивільняючи руку. — Я журналістка. Столична газета «Речовий доказ». Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками… — Ліна на мить замислилася, добираючи слово, — загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич…

Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.

— Кажіть, — хрипким голосом мовив він.

— Вибачте, але справа в тому, — заторохтіла Ліна, — що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, — тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, — і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я…

— Не тягніть! — не витримав Орест.

— Я хочу, щоб ви послухали касету, — промовила Ліна й увімкнула диктофон.

Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.