Читать «Останній шаман» онлайн - страница 212

Роззувшись, Святослав Пилипович обережно перетнув сіни й зайшов у вітальню. Книжкові шафи зацікавили його. Але замість того, щоб відчинити скляні дверцята, він висунув одну з нижніх шухляд і порився там. Видобувши з-під старих зошитів пласку коричневу пластмасову коробку, він потрусив нею. Всередині загриміло. Він відкинув кришку, побачив чорні кісточки з білими літерами на них і зразу здогадався, що це гра, яка була колись такою модною, — «Ерудит». Закрив коробку, перевернув її догори дриґом і скотчем дбайливо наклеїв приготований конверт до дна. Коробку поклав назад поміж зошити й засунув шухляду.

Більше він нічого не чіпав у хаті. Швидко взувся, похитав головою: килимок був цілком мокрий, але, дасть Бог, Орест сам швидко його затопче й нічого не встигне помітити, — і вийшов із хати, замкнувши за собою двері.

Весь день на роботі він мав відчуття, що не встиг іще чогось зробити. В тиху годину, коли навіть медсестри поховалися по своїх кімнатках і чи то каву пили, чи то покурювали тихцем, навідався в хірургічне відділення, де колись працював, і перевірив скляну шафку з медикаментами. На середній поличці стояла кругла бляшана коробка, в який переварюють щприци. Святослав Пилипович відімкнув коробку мініатюрним ключиком, упевнився, що всередині лежить голчастий прилад, який він жартома називав «віщуном», а розробники — «їжаком», і замкнув бляшанку знову.

Повернувшись до свого кабінету, він загорнув ключик у папір, вклав у конверт і підписав на ньому адресу. Адресатом був Олександр Остапович Шкварченко. Попрохавши чергову сестру вкинути листа в поштову скриньку, він прийняв єдину свою за цілий день пацієнтку — Мар’яну Богданівну Омелянич. Орестову мати. Жінку, яку він, сам того не бажаючи, втягнув у темну історію. У цьому самому кабінеті кілька тижнів тому вона стала свідком неприємної сцени, коли йому погрожували два шелепи, але й цього одного разу, йому здавалося, було досить. З моторошною чіткістю він уявив два могильних пам’ятники поруч — один зі своєю світлиною, а другий з її.

Після сеансу, віддавши Мар’яні ключ від Орестової хати й нічого не пояснюючи, він відпровадив її додому. Зняв зі стіни над столом старий шаманський бубон, відгорнув край шкіри, зібраний на жилку. Щось квапливо написав на внутрішньому боці шкіри. Повісив бубон на місце.

І тепер чекав.

І дочекався. Коли чорна пістолетна цівка з накрученим на неї глушником націлилася йому в лице, він анітрохи не здивувався.

— Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї.

Розділ XV

ВУЛИЦЯ ЦВИНТАРНА, ТРИНАДЦЯТЬ

Залучаючи столичного журналіста до пошуків зниклого Ореста, Валерій Нечипоренко робив послугу редактору видання «Речовий доказ» Вальтеру Тадейовичу — у відповідь на іншу послугу. Він також сподівався, що і в майбутньому їхня співпраця буде не менш плідною. Та якби він заздалегідь передбачив, яким липучим виявиться новоспечений помічник Юрась Булочка, можливо, Вальтеру Тадейовичу довелося б пообіцяти рябокінській міліції значно більше.