Читать «Останній шаман» онлайн - страница 207

— Не пхай свого носа до чужого проса!

І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати — і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо…

Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! — зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме.

— Ти готова? — прошепотів хованець.

— Ні-і-і!

Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це — найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля.

— Ми повинні, — наполягав хованець. — Ми обіцяли.

— Ні-і-і!

— Він там, унизу, я чую це!

— Ні-і-і!

— Тихо! — гримнув хованець. — Якщо він нас почує…

Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом.

Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця.

Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями.

Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина… — крутилося хованцеві в голові.

Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив:

— Бита.

Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався:

— На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!..

— Здаю, — буркнув опир.

— Дам тобі фору, — люб’язно-насмішкувато відмовився другий.

Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки… Ба більше, вони всі мали малюнки — не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві…