Читать «Останній шаман» онлайн - страница 201

— …вони нас навіть не хочуть реабілітувати — «справу закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину»… А мої сім років? Псові під хвіст?

Сивий господар низько похилив голову. Він стискав у пальцях опецькувату склянку, час від часу підводив голову, мов хотів заперечити чи запитати щось у гостя, але не міг зважитися. Гість між тим говорив гаряче:

— Я розумію, тобі важко мене пробачити! Але свої гріхи я сам уже давно порахував. А що зроблено — те зроблено. Не можуть усі бути героями… Ти про інше подумай: не пробачити ближнього — теж гріх… Знаєш, а я знайшов Мічиллу. Так, так, знайшов! Він ніде не виїжджав, там, на поселенні, і лишився. Але… Я хотів із ним помиритися, хоча, чесно тобі кажу, як я його тоді ненавидів! Ти не повіриш! Десять років — десять років, щойно згадаю його ім’я, — трусити починало!.. Але згодом… Я запізно його знайшов. Отак.

Сивий здивовано поглянув на співбесідника.

— Він, — пояснив гість, — помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак…

Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.

— Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих — щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні — маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто…

Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них — сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко — усміхалися невідомому фотографу, а третій — довговолосий якут Мічилла — замислено глядів мимо об’єктива.

Святослав Шапка налив ще по одній.

— А пам’ятаєш, — мовив гість, — це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього…

Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.

— А знаєш, — заговорив він знову, — я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?

Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» — переплетені готичні літери — і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету».

— А що це за фонд? — чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.