Читать «Останній шаман» онлайн - страница 2

«Що скажеш стосовно київської журналістки? — тим часом поцікавився жіночий голос. — Достойний вибір?»

«Ну… не знаю…»

«Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!»

Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом — і різко розплющив очі.

У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.

— Ой! — не стримався Юрасик.

«Нас засікли, — муркнув жіночий голос. — Пора вшиватися».

Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили — Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.

Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати…

Погляд його ковзнув по стільниці.

На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.

А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!

Частина перша

ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА

Розділ І

ХОВАНЕЦЬ

Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.

Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню — аж у грудях пекло.

Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.

— Зима, гляди, зима, — шепотіли нявки одна до одної, — а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

— Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

— А ходім! — вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

— Тікаймо! Чугайстер! — заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі: