Читать «Останній шаман» онлайн - страница 179

— Добре, пробачу вже тобі.

Нявка зрозуміла її з півслова. Підстрибуючи й пританцьовуючи, вона повисмикувала всі зламані гребені й повикидали їх подалі. Волосся швидко й вправно розчесала просто пальцями, а тоді заплела в товстенну косу. Тепер п’ятниця мала вигляд на всі сто!

— Ну, добре, — проказала замолоділа пані, — допоможу вам. Кажи, що треба. Тільки швидко, бо маю — е-ех! — насолодитися короткочасним спочинком!..

Вона потяглася, хруснувши кістками. Груди випнулися з-під сорочки, і хованець упіймав себе на тому, що безлично витріщається на них. Очі мав збентежені і глибокі-глибокі…

— П’ятінко, — хлипнула нявка, — ми заблукали…

— По сліду гарби йшли? — підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: — А слід пропав, навколо — чагарі…

— Що ж нам робити?

П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою.

— Куди ж ви за тою гарбою прямували?

— П’ятінко, — таємничо шепнула нявка, — проти ночі не казатиму, щоб не прикликати… А взагалі ми шукаємо його, — вона махнула підборіддям у бік хованця, — зниклого господаря.

— Бо йому, — п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, — тепер у хату — зась?

Нявка звела зелені бровки у подиві.

— Ти як знаєш?

— Не перший рік на світі живу, — п’ятниця зубоскалила дзвінко й заразливо, — багато бачила… Але чим можу зарадити я?

— Виведи нас до міста! Ти ж у місті щоп’ятниці буваєш!

Пані гмикнула. Заховавши нарешті люстерко, вона ще раз тріпнула косою, дала хованцеві легенького щигля по носі, від чого той осів на землю з виразом нірвани на чорній пиці, і зареготала:

— А ви самі дороги не знайдете? Стоїте просто над стежкою і не бачите її?

Вона тицьнула пальцем у землю, крутнулася на підборах і, голосно регочучи, зникла в лісі.

Майже невидима стежка крутилася поміж сосон. Навіть нявка, яка все своє життя мешкала в цьому дрімучому лісі, не знала тої стежки — тільки коли їй показали заледве прим’яту врунисту траву й кілька стоптаних паростків корчастої малини, вона впевнилася, що через кляті чагарники таки направду хтось ходить.

Краще й не уявляти, хто саме послуговується стежкою, яка дереться крізь найгустіші хащі й найпотопельніші болота! Але стежка була, а отже, нявка й хованець, не виказуючи постраху, мали нею скористатися.

Нявка зробила перший обережний, сторожкий крок, ніби то й не рідний ліс, а страшний чужинський праліс, де тільки хижий звір шастає. Позаду неї сопів хованець.

— Всю шерсть собі в шалині повискубую, — буркотів він. — Ти справді бачиш стежку — чи тебе зачарували, щоб ти завела мене в найдальше болото і втопила?

Стежка спочатку довго бігла вгору, а потім почала стрімко спускатися в долину. Хованця тягнуло вниз, ноги зашпортувалися за гілляччя, і двічі він ледь не проїхався носом по землі. Нявці теж не щастило: нога її провалилася в нірку, нявка не втримала-таки рівноваги та хрьопнулась уперед, підвернула руку й від болю заплющила очі.

— Вставай, піднімайся! — злякався хованець. Нявка лежала тиха, гейби нежива. — Підводься, будь ласка!