Читать «Бора» онлайн - страница 99

— Мені — туди.

— Ти не залишишся сьогодні? — запитала Бора.

— Я їду, — сказав Гордій. — Давайте, поки зелений.

Ззаду сигналили автівки.

— Куди їдеш? — не зрозуміла Бора.

— На острів Бора-Бора.

І вийшов.

— Що за жарти! — сказала Лідія, натискаючи на газ.

Лист лежав між двома диванними подушками на софі. Ввечері, стелячи постіль, Бора підхопила подушки разом, переклала на крісло, нічого не зауваживши, а вранці під ноги випав згорнутий навпіл аркуш паперу.

«Не бійся, я не він. Просто однофамільці, просто я маю два імені — одне з них занесено у документи. Я інша людина, Боро. Не та, яку ти знала в юності. Таке трапляється, людина може змінитися до невпізнання. У мене це трапилось тричі за життя. Після тебе, у період „Бубуйків“, ти б мене не одразу пізнала. Я не про зовнішність кажу, ти ж розумієш. Хоча і зовнішність тоді теж змінилася.

Друга переміна — коли я кинувся робити кар’єру, поставивши усе на цю карту. А третя — коли кинув усе, чого досягнув, і пішов тимчасово жити на дачу свого товариша й сторожувати у нього. Я вже мав бути далеко звідси, але ж не витримав — захотів подивитись, як ти на новому місці облаштовуєшся… Був Володимир-технар — став Гордій-музикант, а тоді Володимир-рекламіст, а тепер Гордій-дереворіз…

Я все чекав, що ти мене пізнаєш. Розумію, ми не пізнаємо своїх сусідів, коли зустрічаємо їх в іншій обстановці, не на своїй вулиці, а, скажімо, в іншому місті. Ми самих себе кількарічної давнини на випадковому фото у чужому альбомі не одразу пізнаємо і з цікавістю розглядаємо: диви, невже це я? За зовнішніми змінами людину пізнати не важко. Невпізнаваними нас роблять внутрішні зміни.

Але чомусь мені так шкода, що я, теперішній, викликаю в тобі сміх і сльози, а той, давній, щирий та незграбний у своїх почуттях та їхніх проявах, — не міг.

Цей дім твій. „Бора“ належить Борі. Подався на спокусу глянути бодай одним оком, яка ти зараз, як дім тебе сприйме, як складатимуться ваші стосунки, бо цей дім — він особливий, ти це вже знаєш, він сам вибирає, кого приймати, а кого — ні. Я навіть відчув однієї миті, що хотів би бути тут разом із вами. У такому собі Ноєвому ковчезі (пам’ятаєш, як ми бавились у потерпілих у всесвітньому потопі?).

Про дім. Щоб ти не думала, що я знову щось накрутив і брешу. Сім’я мого діда та бабусі приїхали до Львова ще до війни, цей дім дістався їм просто так. Їх тоді багато було — порожніх помешкань та будинків, заходь та живи. У будинку, який їм запропонували подивитись, усе було готово до зустрічі із новими мешканцями. Навіть теплий борщ стояв на плиті. Лише згодом вони зрозуміли, що це не їх, інженерів зі сходу, так гостинно зустрічали, це господарів так блискавично забрали з їхньої оселі.

І ти нарешті даси раду з тим домом. Мені подобається, яким він стає при тобі.

Ти прочитала про моїх бабцю з дідом, і, мабуть, подумала: знову брешеш, який же ти лемко, Гордію, якщо вони прибули до Львова з далекої Калуги і створювали тут сучасний завод? Але і це є правда. Правда часто виглядає брехнею. Мої батьки взяли мене у сім’ю, коли померла самотня жінка, що працювала на їхньому заводі — „місцева“, казали приїжджі. Це була моя мама. Від мене ніколи не приховували, що у мене була рідна мама, і хто вона була, і хто її рідні — принаймні ту інформацію, яку вони самі мали, мої другі батьки, такі самі мені рідні. Коли я був підлітком, до нас приїжджала гостя з Польщі — пані Марія. Вона й розповіла мені те, чого я не знав про свою іншу бабцю, про мого діда-художника Никифора, але я на той момент вже був інший і доволі байдуже сприйняв цю історію, тим більше, що у своїх паперах знайшов лист за іншим підписом — Епіфаній Дровняк, наплутала старенька, вирішив я. Виявилось, не лише дід, але й батько мій теж був лемком, переселенцем з Польщі, з Лемківщини. Але ти мене знала вже як представника заводської „династії“, якщо ти пам’ятаєш цю деталь взагалі. Але то таке. Довга історія, схожа на роман, описувати щось подібне — твій хліб, я ж не письмака.