Читать «Бора» онлайн - страница 7

Тепер — додому. У двокімнатну квартиру на виїзді з міста — з маленькою кухнею та крихітним передпокоєм, у своє житло, яке тато отримав колись, відстоявши багаторічну чергу, та майже у ньому й не жив — повернулись з мамою у татів Золочів. А свого житла Бора ніколи б і не придбала, якби не батьки.

І досить оглядин. Додому.

Але спочатку — де тут туалет?

Внизу, біля сходів. Бора готова була побачити антикварну чавунну ванну, можливо, навіть на лев’ячих лапах, раковину з клеймом австрійського або польського майстра, якийсь чудернацький унітаз із керамічною білою ручкою на довгому ланцюгу.

Помилилась. Нічого особливого, сучасна сантехніка. Ванна як ванна. Хоча й за масивними дверима, давніми, не сучасними, які байдужо проігнорували її, коли вона спробувала вийти. Натиснула на ручку — марно.

Двері замкнулися.

Усіх впускати, нікого не випускати.

Паніка вдарила у голову, побігла скаженими мурахами по руках. Ті, що хазяйнують на чужій території, рано чи пізно потрапляють у пастку. Бора скинула куртку на підлогу, щосили смикнула дверну ручку — даремно, нічого не змінилося. Тоді спробувала заспокоїтись, зробила кілька глибоких вдихів-видихів — і знову взялася до справи, тепер вже без притиску, легко й обережно міняючи положення ручки. Могла уявити себе будь-якою людиною, твариною, рослиною, предметом — у будь-якій ситуації, за будь-яких обставин. Уява зараз працювала безвідмовно — Бора побачила себе на дні вузької й глибокої ями, так явно побачила, що мороз пішов поза шкірою, гукай, не гукай — ніхто не почує. Та й мову забрало — німа, на слизькому дні крижаного колодязя. Трусонула волоссям — мовчи, уяво, тут дійсність перевищує будь-які фантазії.

Бора билась у двері — міцне надійне дерево глухо відгукувалось на удари плечем. У відчаї озирнулася. Чи не знайдеться чогось гострого, металевого, чим можна спробувати відчинити двері або роздовбати їх, або чогось важкого, чим можна щосили гепати у двері із надією, що хтось з вулиці почує… Нічого не знайшовши, зупинила погляд на душовому шланзі у металевому плетиві, прикидаючи, як би то його відкрутити і що це може дати. І поки Бора билась у пошуках виходу з ситуації, внутрішня, друга Бора, та, що запам’ятовує незвичні емоції, підслуховує розмови у транспорті та ставить себе на місце інших, фіксувала у ці хвилини послідовність та силу нових вражень; діловито та зосереджено працювала, як комп’ютер, що записує на диску нову інформацію. Знадобиться, коли з її героями станеться подібне.

Тиша навколо.

Хоча… Ні. Не зовсім тиша. Заледве вловимий фоновий шум, обережне шурхотіння по кутах. Дім ледь чутно подавав ознаки життя. Тиша була живою, наповненою відгомоном безсенсових порухів, приглушеними звуками незрозумілого походження. Будинок дихав, щось нерозбірливо й відсторонено бурмотів, як жива істота уві сні.