Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 66

Намагаючись ні до чого не доторкатися, Анна знов присіла на лаву. Раніше її власне життя було таким відносно бідним на події та зміни, а зараз вона ще не встигла зрозуміти, що з нею сталося вчора, як постали нові проблеми та зміни. Уже й незрозуміло, чого боятися. Може, того, що вона належить Адаму? Анна якось непевно пересмикнула плечима. Завжди мріяла саме про це, а зараз почувається так, ніби не переконана, що хотіла саме цього. Здається, світ ілюзій, який вона сама собі створила, був трохи інакшим, аніж дійсність, а мрії, які стали реальним життям, не мають захисту та незмінності нездійсненних бажань. Яка все-таки людина дивна істота — майже ніколи не почувається абсолютно задоволеною тим, що має. Навіть тоді, коли понад усе хотіла саме цього. Здається, найперша небезпека мрій — це те, що вони іноді здійснюються.

Анна розв’язала стрічки капелюшка і зняла його з себе. Звичним жестом поправила зачіску. Зрештою, жінка — це така істота, яка з часом пристосовується до всього. Навіть до того, до чого не мала б пристосовуватися.

Налаштувавшись на довге очікування, Анна дуже здивувалася, коли Адам повернувся вже за годину. Не виглядав задоволеним. Напевно, щось йому пішло не так. Але що?

Мимохіть глянувши на Анну, Адам нічого не сказав, лише машинально торкнувся її обличчя долонею і, зауваживши нерішучу усмішку у відповідь, теж усміхнувся, проте якось відсторонено — так, ніби й не до Анни.

— У тебе гарні очі, — раптом сказав він їй. — Хтось тобі вже говорив про це?

Здивовано глянувши на нього, вона промовчала. Яку відповідь на своє дивне запитання він сподівається отримати? Так чи ні? Жодна з них не є мудрою.

Вона запитально глянула на Адама, але він не дивився на неї. Здається, жодної відповіді не очікував. Сказав перше, що спало на думку. Насправді думає про щось своє.

— Я хотів відвезти тебе до родини, в якій ти могла б залишитись на декілька тижнів, але на час запустів до них приїхали родичі з маєтку і твоя там поява викличе непотрібний розголос.

Намагаючись вловити у словах Адама хоч щось для себе зрозуміле, Анна відчула дивний неспокій. Він не знає, куди її подіти? Вона обтяжує його?

— Я можу замешкати десь сама і…

Не очікуючи, доки вона договорить, Адам обірвав її на півслові.

— Панна твого віку не може мешкати десь сама. Якщо я тобі це дозволю — матимеш відповідну до того репутацію і таке ж до себе ставлення. Я відшукаю для тебе добропорядну родину, і ти житимеш там. Сподіваюсь, життя респектованої панни тебе не лякає?

Невпевнено кивнувши, Анна не відповіла. І сама не знала, що налякало б її дужче, аніж те, що з нею вже сталося.

— Розумієш, я маю певні зобов’язання щодо тебе, і хочеш ти того чи ні, але я буду їх виконувати. Ще одного нерозважного вчинку твоя репутація не витримає.

Намагаючись хоч щось второпати зі слів Адама, Анна здивовано глянула на нього. А хіба від її доброї репутації щось іще залишилося?

Раптом Адам поправив пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски, і усміхнувся. Так близько обличчя Анни здавалося йому по-особливому зворушливим та юним, а всі думки та переживання так виразно читалися в її погляді, що він мимоволі відчув жаль і одночасно ніжність.