Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 65

Дивлячись на Адама, Анна не могла нічого зрозуміти. Він не збирається залишати її в себе? Хоче винайняти їй якесь помешкання і навідуватиметься до неї сам? Отже, вона житиме, як звичайна утриманка!

Опустивши голову і намагаючись не розплакатися, Анна відгорнула з колін сукно, підшите овечою шкурою, і спробувала звестися на ноги. Невже вона сподівалася, що якось інакше ввійде у його життя? Якою наївною вона була.

— Не треба плакати, — Адам легенько взяв її за руку. — Ти зараз зігрієшся, а потім я повернусь і ми з тобою разом поїдемо кудись пообідати. Не боятимешся залишитися тут сама?

Зітхнувши, Анна заперечно хитнула головою. Пізно якось боятися.

Провалюючись у глибокий сніг, вона пішла за Адамом до хати. Добре, що нікого з сусідів не видно. Вмерла би з сорому, якби знала, що хтось дивиться на неї зараз. Відразу зрозуміло, ким для чоловіка є жінка, якщо її таємно приводять у таке підозріле місце, як цей занедбаний будинок.

Опинившись усередині, Анна старанно обтрусила сніг із сукні, черевичок та панчіх і роззирнулася довкола. Помешкання занедбане, захаращене різним непотребом і справляє геть кепське враження. Навіть світло знадвору лише ледь-ледь пробивається крізь маленькі запилюжені вікна і ліниво вихоплює з напівтемряви декілька пошарпаних стільців та стіл, завалений ні на що не придатним мотлохом, а ще стару, обдерту шафу з перекошеними дверцятами та скинуте у кутку біля пічки заіржавіле залізяччя. Здається, єдина функціональна річ у будинку — піч, а також не цілком понищені стіл, лава та стільці.

— Зачекай, я протру лаву, — Адам дістав звідкись ганчірку, потім заходився розпалювати вогонь у печі. — Зараз стане тепліше. Принаймні, доки я повернусь, ти зігрієшся. Сильно змерзла?

Анна заперечно хитнула головою.

— Ні, не сильно.

— Літом тут краще. Колись сама побачиш… — Адам перехопив її розгублений погляд. — Зараз я не можу взяти тебе до себе. По-перше, будинок не добудований, по-друге, мені сплутали всі плани, і я мушу робити зовсім не те, що задумав. Віриш мені?

Вона здивовано глянула на нього.

— Не мусиш розуміти. При нагоді я тобі все це поясню.

Адам підвівся і вклав до рук Анни ключі.

— І нікуди не виходь, дуже тебе прошу. Я незабаром повернусь.

Зачинивши за ним двері, Анна невпевнено повела плечима. Дивне щось таке каже Адам. Хіба хтось може примусити його робити те, чого він не хоче? Не виглядає на чоловіка, якому можна вказувати, що і як він має робити.

Вона підійшла до столу і, знявши рукавичку, обережно провела пальцем по його поверхні. На столі залишилася чітка лінія, а на пальці — темна пляма. Усе довкола вкрите грубезним шаром пилу і треба пильнувати, щоб випадково не притулитися до чогось брудного та не зіпсувати собі одяг. Зовсім занепав будинок, а колись тут, напевно, хтось мешкав, хтось когось любив, народжував дітей, вмирав. Для когось цей будинок був найважливішим місцем на землі, а тепер нічого не залишилося — лише неясна тінь чужого зниклого життя і невитравний запах цвілі та запустіння.