Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 238

1852—1855 роки

Розділ 9

Усі ці роки Анна мала все те, що дуже банально називають «жіночим щастям». Фраза проста, звична і не містить нічого особливого, проте більшість жінок прагнуть саме того, що вона обіцяє: теплих родинних стосунків, надійного і коханого чоловіка, здорових та чемних дітей, достатку, злагоди і впевненості в майбутньому.

Діти росли. Еля вже не просто добре ходила, а бігала будинком, як маленький буревій, анітрохи не турбуючись, що перевертає догори дном усе помешкання. Не відставала від неї і Яніна, яка тепер була така ж жвава та непосидюча, як і зведена сестра. З ранку до ночі їхні маленькі ніжки тупотіли в кожному закутку і не дозволяли дорослим ані на хвилину забути про те, що наслідки таких пересувань можуть бути вкрай непередбачувані та катастрофічні.

Зрештою, будинок давно не виглядав таким, яким Анна побачила його вперше. Від колишньої пустки, ідеального стану та необжитості не залишилося нічого. Не завадило б навіть виправити збитки, яких зазнав будинок від перебування в ньому чотирьох дітей, тепер не надто маленьких. Навіть найменші дівчатка досягли того віку, коли їх треба вчити не так говорити, як хоча б іноді мовчати. Грайливі, жваві, вони, як пустотливі кошенята, безперервно залазили в якусь шкоду. Належали до того типу дітей, про яких кажуть: «Де не посій, там вродиться», і так звикли одна до одної, що вже й не могли перебувати нарізно. Разом бути вони теж не могли, бо постійно сварились і затято бились, але варто було розтягнути їх по різних кутах, насварити і заборонити бавитися разом, як за чверть години вони сумували одна без одної та з готовністю пробачали найтяжчі образи.

Яся була трохи нервовішою і швидко впадала у гнів, проте саме вона з більшою готовністю йшла на замирення і легше відходила від образ, а Еля навіть у такому юному віці довше пам’ятала кривду і була потайною дитиною, — не завжди знаєш, що собі надумала і як відреагує на подію чи слова. У результаті ці діти чомусь найкраще могли порозумітися саме одна з одною, а не з кимось зі старших дітей чи дорослих. У підсумку їм вдавалося так перевернути будинок та подвір’я, що виникало враження, ніби тут бавилося щонайменше семеро дітей, а не дві маленькі дівчинки.

Але і це ще півбіди — гірше, якщо в будинку раптом ставало надто тихо. Це означало: треба негайно все кидати і дивитися, що накоїли дві малі збиточниці. Іноді Анна не знала — сміятися їй чи впасти в нерви і дати їм добрячого прочухана.