Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 231

Розділ 6

За якийсь час Анна цілком освоїлася не лише з новою для себе роллю напівофіційної господині в будинку Адама, але зі своїм новим життям у цьому будинку: з можливістю робити те, що бажаєш, з легшим і зручнішим побутом, з прислугою, яка слухалася її наказів, з необхідністю дотримуватися певного стилю поведінки і потребою рахуватися з умовностями, а головне, з тим, що постійно мусила пам’ятати: від того, як вона поставить себе зараз, залежить її майбутнє.

Перше одруження трохи підняло її вгору, друге ж обіцяло цілком змінити статус. Адам і не приховував, що незабаром одружиться з нею офіційно. Це додало становищу Анни певної стабільності. До зими й не згадувала, як важко їй було тут минулого року. Найменші дівчатка лише тішили: кругленькі, зі здоровим рум’янцем на щічках, жваві, з блискучими чорними очима, з пухнастим волоссям, яке вже зараз завивалось у локони, — вони виглядали задоволеними своїм життям. Обидві різні за характером, проте однаково потішні та надзвичайно схожі зовні. За рік вони звикли одна до одної і ні на мить не дозволяли себе розлучати. Разом їли, разом бавилися, разом спали і навіть у шкоду влазили одночасно. Так, ніби наперед про все домовлялись і чітко знали, хто і що має робити. Ще й, як то іноді роблять близнята, вигадали собі власну мову та стиль спілкування і вже не надто вимагали товариства інших людей.

З Люциною теж усе складалося без особливих труднощів. Цю дівчинку Анна любила дедалі сильніше. Була слухняною, тихою, уважною і, як на свої шість років, дуже розвиненою. Відразу відчувалося, що цій дитині завжди приділяли багато часу. Анна намагалася робити те саме, проте не була певна, що справді зуміє замінити їй маму, а тому просто любила її так, як могла б любити власну доньку, і керувалася не логікою чи якимись правилами, а покликом серця та інтуїцією.

Неймовірно складно було лише з Войцехом. Не досягнула тут жодного поступу. Він, як і на початках, навіть не намагався поводитися чемно. На все мав власну думку, особливу манеру нестерпності в поведінці й власний спосіб висловити зневагу до її спроб знайти з ним спільну мову. Все частіше Анні починало здаватися, що ніхто і ніколи не ненавидів її з такою силою, як цей малий. Напевно, навіть його покійна мама була поблажливішою. Якщо нічого не зміниться — страшно подумати, у що обернеться ця дитяча ворожість у майбутньому. Не знала, чи зможе коли-небудь змиритися з нею, проте перетворювати помешкання Адама на родинне пекло теж не мала жодного бажання. Хай там як, але Войцех — син Адама, і стосунки у нього з батьком хороші.

Власне, малий лише тата й слухає. З ним він поводиться, як цілком нормальна дитина. Навіть про свої дурні, а іноді й жорстокі витівки забуває. Якби він хоч наполовину був таким тоді, коли Адама нема вдома, почувалась би на сьомому небі від щастя.

На жаль, наразі малий добряче псував їй нерви. Ще й, ніби навмисно, про всі його збитки бігли повідомляти саме їй, і вона хоч не хоч, але мусила його карати. А це теж не покращувало ставлення Войцеха до неї. Напевно, доведеться просити допомоги в Адама. Нехай сам вирішує, як карати власного сина і сам примусить поводитись якщо не ідеально, то хоча б із натяком на нормальність. Не зробить цього зараз — і потім така поступливість вилізе їм усім боком.