Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 215
Наталія Гурницька
Анна підійшла до ліжка, присіла і, нахилившись, спробувала пересунути малу поближче до себе, проте Еля кумедно вивернулась і швидко порачкувала кудись на інший край ліжка.
— Ну, і куди ти лізеш? Ще звалишся мені на землю.
Впіймавши малу при самісінькому краю ліжка, Анна необережним рухом зачепила Адама, який спав, і на мить завмерла. Той повернувся на інший бік і розплющив очі.
— Ти вже встала? — сонно усміхнувся він їй. — Малі ще сплять?
Тихенько розсміявшись, Анна заперечно хитнула головою.
— Якби ж то. Давно попрокидалися та поїли. Яся навіть знов заснула.
Побачивши, що Еля знов націлилася поглядом на край ліжка, Анна перегородила їй дорогу рукою.
— Бачите, яку нечемноту я вам принесла. Впертюха мала. Конче хоче впасти?
Ледь повернувшись, Адам підвівся на лікті, глянув на малу, яка вовтузилася на ліжку, і вільною рукою згріб доньку в оберемок та посадив на ковдру біля себе.
— А тобі як спалося на новому місці? — продовжуючи усміхатись, він полоскотав маленьку ніжку. — Бачу, добре, бо настрій маєш гарний.
Втративши рівновагу, Еля тицьнулася носиком у ковдру, але відразу підвела голову. За мить знову перевернулася, тоді вперлася ручками-ніжками в ліжко і спробувала рачкувати, але вже до стіни.
Розсміявшись, Адам іще раз присунув малу до себе, і та, змирившись із неминучим, облишила спроби втікати та потягнулася ручкою до обличчя тата.
Дивлячись на те, як Адам бавиться з малою, Анна відчувала, що у неї стискається серце, проте до ладу не розуміла, від чого — від щастя чи від почуття провини за це щастя. Зрештою, щастя, навіть із гірким присмаком провини, все одно залишається щастям і, як будь-яка довго вистраждана мрія, цінується надзвичайно високо.
Раптом Анна завмерла і прислухалася. Здається, хтось стукає у вхідні двері?
— Ви когось чекаєте? — сполохано подивилася вона на Адама. — Когось чужого?
Трохи відсунувши малу від себе, той сів на ліжку.
— Це Зоня, куховарка. Пам’ятаєш, я вчора тобі про неї казав? Іди до себе. Я сам відчиню. Нікого ж з прислуги немає.
Підхопивши на руки Елю, Анна озирнулася на Адама.
— І добре, що немає. Ще б подумали, що я тут з вами спала.
Розсміявшись, Адам підвівся з ліжка.
— А ти, звичайно, не спала.
Ображено надувши губи, Анна швиденько нахилилася, підняла з підлоги шаль, яку вчора, лягаючи спати, кинула на землю, і знов озирнулася на Адама.
— Будете таке мені говорити — і сьогодні спатимете самі.
Обережно причинивши за собою двері, вона тихенько прошмигнула до себе в кімнату. Проте вже за чверть години їй набридло переховуватись і, зібравшись із духом, вона взяла на руки Елю та попрямувала до кухні.
— Я годувальниця маленької Яніни, — привітавшись, відразу випередила вона всі запитання куховарки. — І вже півроку як вдова, але нікого з родини у Львові не маю. Окрім того, там, де ми мешкали, тепер неспокійно, і пан Адам привіз мене з дітьми сюди. Пан, певно, говорив про це?
Анна замовкла і трохи занепокоєно глянула на Зоню. Звичайна проста жінка. Ще не стара, але й не молода. Не надто висока і зовсім не худенька. Волосся заховане під хусткою, очі світлі. Вдягнена чисто та акуратно. Цікаво, вона їй повірила?