Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 201

— Вона їсть! Уявляєте? Сама. Це ж добре? Вона житиме? Правда?

Тереза уважно глянула на Анну, тоді на дитину на її руках.

— Будемо сподіватись. Зараз я мушу йти. Сама розумієш, не можу залишатися тут надовго.

Вона замовкла. Пояснювати, куди і навіщо треба йти, не було потреби. Анна і сама чудово це розуміла.

Вдягнувшись, Тереза знов підійшла до Анни з дитиною.

— У найближчі декілька днів я навряд чи сюди прийду. Мусиш сама давати собі раду. Когось чужого присилати на допомогу я теж не хочу. Тут і без чужих очей усе заплутано. Завтра прийде моя покоївка і принесе тобі продукти, але до хати її не впускай. Не треба нікому бачити, що тут діється.

Зробивши кілька кроків до дверей, Тереза озирнулася.

— І ще… Я залишу тобі адресу нашого лікаря. Він знає ситуацію. Якби щось сталось із дитиною, покличеш його і відразу повідомиш нас. До речі, малу ми похрестили. Зробили то відразу по смерті Анелі. Думали, дитина теж не виживе.

Обережно поклавши немовля на ліжко, Анна глянула на Терезу.

— А як… Як там…

Тереза втомлено глянула на Анну.

— Хочеш ще про щось мене запитати? Кажи виразно, бо мушу йти.

На мить завагавшись, Анна глибше вдихнула повітря.

— А Адам? Як він?

Дуже довго Тереза не відповідала, тоді якось непевно повела плечима.

— Не дуже добре, але, напевно, так і має бути. Не надто легко, коли за подібних обставин у тебе вмирає друга дружина. А тут ще й обставини дуже специфічні… Не знаю, може, тобі не надто приємно таке чути, але по-своєму Адам її таки любив.

Анна опустила очі. Може, й справді любив, але надто своєрідною була та його любов. Вона б такої не хотіла.

Розділ 10

Наступні кілька днів перетворилися для Анни на суцільний жах. Ані на мить не могла позбутися страху за новонароджену дитину. Майже невідступно сиділа біля доньки Адама та Анелі, щогодини годувала, слідкувала, щоб та не змерзла чи не перегрілася, прислухалася, як мала дихає і чи дихає взагалі, з тривогою вдивлялася в обличчя, приглядалася до поведінки і боялася зауважити в дитині якісь зміни на гірше. Проте дитя, яке вижило у важких пологах, тепер так наполегливо чіплялося за життя, що Анні поступово відлягло від серця. Вона виживе. Обов’язково виживе. Уже по декількох днях дівчинка виглядала значно краще. Трохи пожвавішала, та й рухи стали інакшими, майже такими, як у всіх здорових новонароджених немовлят, лише підборіддя тремтіло і сон був надто дивним, а ще вона була дуже маленькою, проте якраз це не турбувало Анну. Якщо нічого не зміниться — дитина наздожене дітей свого віку. Дивлячись на крихітну дівчинку, Анна відчувала, що ладна небо до неї прихилити. Тут навіть не йшлося про те, що це донька Адама, насамперед бачила в ній маленьке, покривджене життям створіння, яке так прагнуло порятунку. Сотні разів прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій і звинувачувала у всьому насамперед себе. Логіки в таких роздумах було мало, проте Анна все одно не могла подарувати собі того, що сталося не з її вини. Людині взагалі властиво вишукувати причини всіх бід та нещасть. Одні звинувачують себе, другі — інших, треті копирсаються в причиново-наслідкових зв’язках і переконують себе в можливості хоч щось контролювати. Дуже непросто прийняти те, у чому зазвичай нема жодної логіки. Думати, що можеш вплинути на події, убезпечитися від нещасть, відвернути їх — ілюзія, з якою важко, а іноді майже неможливо розлучитися. Ще важче змиритися з тим, що скоректувати вдається лише обставини, окремі ситуації, час, але не долю і не життя загалом.