Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 197

Почувши, як хтось відчиняє двері, Анна швиденько заховала недописаного листа поміж сторінок книжки. Адам? Дивно. Його дружина щойно народила, а він прийшов сюди?

Вона підвелася з-за столу, вийшла в півсутінки передпокою та обімліла. Тереза? Тут? Навіщо Адам дав їй ключі? Невже ще не досить того, що було тут вчора?

Вона придивилась до Терези уважніше. Що це у неї? Дитина? Немовля? Звідки?

— О Боже, що сталося?

Дивилася на немовля на руках у Терези і не могла повірити у те, що їй подумалося. З дружиною Адама щось сталося? Ні, такого просто не могло відбутися. Напевно, є якесь інакше пояснення. В Анелі нема молока, і Адам наполіг, щоб дитину принесли сюди. Ні, це чужа дитина. Тереза знайшла її у себе під дверима і…

Гарячково шукаючи пояснення того, що було аж надто очевидним, Анна машинально притиснулася плечима до стіни і пропустила Терезу досередини.

Та поклала немовля на ліжко і почала обережно розгортати. Тепла ковдрочка, кашемірова шаль, білосніжний оберемок батисту, і поміж усім цим маленьке червоне личко новонародженої дитини.

Не втримавшись, Анна тихенько скрикнула і відразу злякано притиснула долоню до рота. Сталося щось погане, страшне, неприпустиме — таке, чого ніколи не мало статися.

— Іди сюди, — ніяк не відреагувавши на її зойк, Тереза втомлено повела плечима. — Бачиш, це дівчинка. Дівчатка частіше виживають. Знаєш про таке?

Зробивши декілька кроків, Анна зупинилася.

— О Боже, що це таке? Звідки у вас ця дитина? Що сталося з Анелею? Чому вона дозволила принести дитину сюди?

Запитала — і не впізнала свого раптом захриплого голосу.

— Присядь, не стій. — Тереза вказала Анні на місце біля себе. — Навіщо питаєш, якщо сама вже все зрозуміла?

Відчуваючи, що ноги відмовляються її тримати, Анна вклякла на підлогу біля ліжка. Зрозуміла? Не зрозуміла? Хотіла б не розуміти.

Тереза з хвилину відсторонено розглядала дитину — так, ніби бачила її вперше або намагалася щось зрозуміти, тоді відвела погляд. Спить. Чомусь вона надто довго і міцно спить.

Вона глянула на Анну і спохмурніла. Хоч би не впала в істерику. Після всього, що пережила, найменше хотіла такого ставлення до ситуації. Сама була на межі нервового зриву і трималася лише завдяки силі волі.

— Пологи в Анелі пішли зовсім не так, як має бути, — говорила неголосно, рівним тоном, майже спокійно, так, щоб не спровокувати нападу відчаю ані в себе, ані в Анни. — Ми привели ще одного лікаря, але йому теж не вдавалося допомогти Анелі. Дитина не виходила, кровотеча не припинялась, і з дитячим місцем щось було не так. До ранку лікар сказав, що у мами і дитини мало шансів вижити, але дівчинка вижила, хоча відразу й не заплакала.

Розповідала лише найнеобхідніше, подробиць згадувати не хотіла. Воліла б і сама нічого не пам’ятати. Ані безкінечного крику, що ще й досі стояв у неї у вухах, ані гнітючої безпорадності від неспроможності допомогти, ані безрезультатних спроб Анелі вигнати дитину, потім відчайдушних зусиль для порятунку якщо вже не мами, то хоча б немовляти. А ще гостро-нудотного запаху крові. Він в’ївся в усе довкола. Відчувала його ще й досі, хоча перевдягнулася в чисту сукню. Несправедлива, дурна, потворна смерть. Зрештою, як і будь-яка інша смерть.