Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 165

Анна усміхнулася.

— Бачите, яке вже велике. Так штовхається, що навіть вночі не дає заснути.

Підвівши голову, Адам усміхнувся. Сам дивувався з того, що такі звичайні відчуття, як порухи власної ненародженої дитини, не лише несподівано глибоко вразять його, але й примусять відчути щем на серці.

— Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе.

Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз — вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше.

Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно-округлий. Інакшими стали лише рухи — дуже обережними та невпевненими — так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти.

— Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина — це не привід для розірвання стосунків.

Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте?

— Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов.

Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила.

— Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра.

Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти.

— Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою.

Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час.

— Щось сталось? Погане? Так?

Нервовим рухом зчепивши пальці, вона сіла навпроти Адама. Чому він мовчить? Ніколи не любила, коли він так багатозначно мовчить.

Адам поставив на стіл філіжанку.

— Розумію, що такі новини не до місця і не до твого стану, але краще, якщо ти довідаєшся про це від мене, а не від когось чужого… Розумієш, твій фіктивний чоловік був невиліковно хворим, але я не думав, що він помре так швидко. Принаймні, лікарі переконували мене в тому, що це станеться не раніше, аніж за два-три роки. Учора мені повідомили, що він помер іще минулого місяця, і приховувати від тебе правду вже нема сенсу. Все одно тобі повідомлять, і ти муситимеш поводитися відповідно.

Ледь збліднувши, Анна проте зберегла самовладання, лише голос змінився.

— А чим він хворів? Не виглядав смертельно хворим.

Придивившись до Анни, Адам спохмурнів. Якось не так він усе це їй сказав. Несподіваний шок від поганої звістки — не найкращий стан для вагітної жінки.

— У нього були сухоти, а застуда, яку він підхопив у дорозі до Венеційського королівства, пришвидшила розвиток хвороби. Таке важко спрогнозувати. Я сподівався років на два-три.

Підвівшись із крісла і намагаючись зібратися з думками, Анна підійшла до вікна, з хвилину постояла, тоді вийшла на кухню. Мусила побути наодинці з собою і хоч трохи отямитись. Цілком очевидним було лише те, що Адам дозволив їй вийти заміж за цього чоловіка саме тому, що знав про його невиліковну хворобу. Невже хотів, щоб вона колись знов стала вільною? Але навіщо?