Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 164

Адам теж промовчав. Не змінив ані пози, ані виразу обличчя. Прийшов сюди ще годину тому, але вирішив зачекати, доки Анна прокинеться сама. Спочатку розпалив п’єц, тоді приготував собі каву і вже з півгодини сидів і просто дивився на неї. Про що думав? Нічого чітко окресленого — уривки думок, вражень, спогадів. Усі ці місяці йому найдужче бракувало саме такого відчуття спокою та затишку біля коханої жінки. Нервозності та неприємних розмов мав із надлишком і вдома. З десяток разів ладен був порушити слово і прийти сюди, проте примушував себе ще трохи зачекати. Врешті, відчув себе ідіотом, бо й досі не зумів відволіктися від нав’язливих думок про Анну. Здається, за будь-якого розвитку подій, хоче мати біля себе лише її.

— Навіщо ви прийшли? — До Анни таки повернулася здатність нормально дихати і говорити. — Користаєте з того, що у вас є ключі, а я не маю сили виставити вас за двері?

— Я хотів зустрітись з тобою, — говорив у манері цілком для нього невластивій і дивився якось дивно. — Тобі не здається, що ця дитина не лише твоя, але й моя? Я б ще зрозумів твоє бажання позбутись мене, якби ти вийшла заміж по-справжньому.

Анна промовчала, лише кинула на Адама ще один насторожений погляд. Навіщо ця розмова? Чому він прийшов сюди саме сьогодні? Що намагається сказати?

— Я хотів визнати цю дитину, але ти сама не захотіла. Думаєш, тобі сподобається виховувати дитину самій?

Анна сіла на ліжку й обережно глянула на Адама.

— А чому б ні? Мені добре самій.

— Я бачу, як тобі добре. Не втомилась від того добра?

Не озираючись, Анна взяла з крісла шаль і накинула собі на плечі. Зовсім не хотіла, щоб Адам бачив її такою — незграбною, неповороткою, з великим животом. Такою, якою їй зараз не хотілося бути і якою вона собі не подобалася.

— Я хочу, щоб ви пішли, — сідаючи в крісло, Анна щільніше загорнулась у шаль, проте від того її округлий живіт окреслився ще виразніше. — Сусіди вважають мене заміжньою жінкою. Не ходіть сюди, не псуйте мені репутацію.

Відчуваючи, як її хвилювання передається дитині, Анна інстинктивно затулила живіт рукою. Дитина у ній штовхалася так сильно, що аж рухалася тканина сорочки.

Прослідкувавши за мимовільним жестом Анни, Адам підійшов ближче, присів біля неї і обережно поклав долоню їй на живіт. Виглядала, може, не так ефектно, як раніше, проте була до щему рідною та близькою. Такою, яку йому дуже хотілось обійняти та захистити.

— Штовхається? Сильно?

Затамувавши подих, Анна завмерла, проте руку Адама не відіпхнула, навпаки, несподівано для себе, обхопила його пальці своїми і посунула долоню туди, де зараз найвиразніше відчувала рухи дитини.

— Чуєте? Ось тут… Сильно. Правда ж?

Відчувши під рукою поштовх, Адам прислухався. За якийсь час почув іще один рух, слабший, тоді знов сильніший. Пауза, а ще за декілька секунд його пальці натрапили на маленьку випуклу округлість, яка ковзнула під його долонею і зникла. Дитина змінила позу і затихла.