Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 158

— Нікого я не збираюсь шукати деінде, а до тебе я прийшов, як до жінки, яку люблю і яка носить мою дитину. Таке ти розумієш?

Відчувши, як боляче стискається серце, Анна підвела очі й з тугою глянула на Адама.

— І чого вам бракує? Маєте законну жінку, іншу коханку теж знайти не проблема. Чого ви вчепились саме до мене?

Адам лагідно торкнувся її обличчя долонею.

— А чого бракує тобі?

— Мені? — вона на мить замислилася. — Напевно, спокою, родини і звичайних стосунків… Ну, не надаюся до життя з чужим чоловіком.

Адам якось невесело усміхнувся.

— Те, що ти кажеш зараз, я знав іще в Жовкві. Але інакше вже не буде. Коли я шукав собі дружину, ти була ще дитиною… Зрештою, у той час я б однаково не шукав її у вас удома.

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе. Скучив за нею так сильно, що не особливо зважав на слова. Чогось інакшого від вагітної жінки й не очікував. Нічого страшного — вона народить, і їй усе минеться.

Анна міцно вперлася стисненими кулачками йому в груди.

— Це ж знову все спочатку. Я не хочу.

Продовжуючи пригортати Анну до себе, Адам усміхнувся.

— А як ти собі все це уявляла? Що я відмовлюсь від тебе і від своєї дитини? — Він обережно торкнувся рукою її живота й усміхнувся. — Маєш такий гарний животик, що тебе вже й не обіймеш так, як раніше. Кого ти хочеш? Дівчинку чи хлопчика?

— Дівчинку, — машинально відповіла Анна, але відразу опам’яталась і знову вперлася долонями йому в груди. — Ні. Ліпше я виїду кудись зі Львова. Ви й знати не будете куди.

Адам підвів голову, усмішка вмить щезла з його обличчя і він глянув на Анну так, що та відразу пожалкувала, що бовкнула зайве.

— Ну, це вже, кохана моя, ні. Я не дозволю. Не бачиш, що діється довкола?

— А що діється? Те, що й завжди. У лютому сорок шостого було неспокійно, бо мордували і вбивали, тепер недобре, бо знов є вбиті, у наступному році теж на краще не заповідається… Мені що вже, не жити, а чекати на ліпші часи?

Адам роздратовано стиснув губи.

— Поводишся, як мала дитина, а не як доросла жінка. Нікуди ти не поїдеш. Запам’ятай собі це раз і назавжди. Моя дитина не виховуватиметься незрозуміло де, невідомо ким і не знати як. Про це я подбаю.

Анна нервовим жестом запахнула на грудях шаль.

— А я вам не дружина і не служниця. Маєте вдома жінку, дітей, прислугу — от і керуйте собі ними, а я того «щастя» маю по саму зав’язку. Де захочу — там і замешкаю. У мене теж чоловік тепер є. Інших опікунів я вже не потребую.

Ледь примруживши очі, Адам іронічно скривився.

— Аж так добре тобі не є і не буде ніколи. Слава Богу, це питання я теж контролюю.

Нічого не відповівши, Анна відвернулася. Якщо зараз скаже хоч слово — обов’язково розплачеться і сама відмовиться від своїх слів.

— Ну, і чого ти мовчиш? Знов випробовуєш моє терпіння?

Відчувши аж надто різкий поштовх дитини в собі, Анна мимоволі притиснула долоню до живота. Зараз дитина у ній штовхалася сильніше, аніж звичайно. Напевно, знервованість та неспокій матері передається і їй.