Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 150

Спантеличена таким стрімким завершенням розмови, Анна злякано кліпнула. Їй вказують на двері? Навіщо тоді Анеля наполягала на розмові? Щоб принизити коханку свого чоловіка? Не виглядає, щоб це покращило її настрій.

Підвівшись, Анна спробувала щось сказати, проте дружина Адама обірвала її ще до того, як вона змогла сформулювати свою думку.

— Думаю, ви непогано орієнтуєтесь у будинку і самі знайдете вихід. Я так розумію, що ви тут не вперше.

— Я не хотіла, щоб так сталось, — відступаючи до дверей, розгублено проговорила Анна. — Мені дуже шкода.

— А мені як шкода… Ви навіть уявити собі не можете. Я не прагнула знайомства з вами і понад усе сподівалась на нормальне життя в цьому будинку, але, дякуючи панні, навряд чи його матиму… Не приходьте сюди. Дайте спокійно жити якщо не мені, то принаймні моїм дітям.

Розуміла, що жодного сенсу в її словах нема, що це недоречно, що принижує насамперед її саму, проте нічого не могла з собою зробити. Адам невідомо що наобіцяв своїй коханці, а та не лише в це повірила, але й не знати на що сподівається. Сама ще дурна дитина, а тут ще ця її дитина всім на голову.

Злякано глянувши на Анелю, Анна хотіла вибігти з кімнати, проте її погляд випадково зупинився на ляльці, яку Люцина забула на канапі.

— Я вже бачила цю ляльку, — несподівано для самої себе випалила вона. — Але ви не та дівчинка, яка бавилася з нею тоді. Я запам’ятала її, бо дуже сильно хотіла таку саму.

Анна замовкла, сама злякавшись того, що їй вистачило нахабства знов заговорити до дружини Адама.

Не відразу вловивши суть запитання, Анеля здивовано звела брови.

— Яка ще лялька? Люцини?

— Так. Але я бачила її ще в дитинстві… Такий дивний збіг обставин…

— Знаєте, що… — Анеля на секунду замовкла, намагаючись підібрати якісь делікатніші, аніж їй хотілося промовити вголос, вислови. — Ви займаєтесь дурницями. У житті трапляються різні збіги. Облиште вишукувати таємний зміст там, де його нема, ніколи не було і бути не може. Зосередьтесь на чомусь практичному. Цією лялькою бавилась я, потім дві мої молодші сестри. Вони тягали її всюди, де їм заманеться. Кого з них ви бачили, я не знаю. Тут неймовірне хіба те, що ляльку досі ще не поламали… І знаєте, хотіти мою ляльку — це таки не до порівняння краще, аніж хотіти мого чоловіка…

Не прощаючись і не роздивляючись довкола, Анна вискочила з будинку. Ноги її тут більше не буде. Ніколи й за жодних обставин. Усе. Досить. Так принижувати себе вона не дозволить нікому, ніколи і нізащо. Це вже востаннє.

Розділ 7

Повернувшись додому, Анна, нікому нічого не сказавши і навіть не пояснивши, куди і навіщо виходила, зачинилася в своїй кімнаті й пролежала там до вечора. Якби могла, то втекла б геть, виїхала б із міста і ніколи б сюди не поверталася. Родина Адама вкупі з ним самим, їхнім гонором, походженням та статками дістали її так, що хотілось опинитися на іншому краю світу, забути себе саму і ніколи нічого не згадувати з минулого життя. Відчувала себе спійманою у пастку пташкою і понад усе хотіла вирватися на волю.