Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 30

Але тепер м’язи рук і плечі боліли так, що вона й не уявляла, як зможе дійти й не випустити пса.

Глині вочевидь було незручно. Та він розумів відповідальність моменту, сам відчував ті муки, яких завдавав Лелі. Тому терпів і не скиглив. Тільки дрібно тремтів усім тілом. Висота була страшна — він це знав, як ніхто інший.

— Якщо почнеш падати, — порадили русалки, — спершу відпусти свого звірюку й спробуй упасти на нього — він пом’якшить удар.

Леля не відповіла. Вона вже знала, що дійде, хоч би чого це їй коштувало. Вона дійде.

І русалки це знали також. Недаремно ж вони сказали на прощання:

— Приходь до нас іще. З тобою весело. Якщо, звісно, не зустрінеш давнього знайомого…

Й цього разу Леля не відповіла, та була твердо переконана, що прийде до них знову. Неодмінно.

Понівечена комора

Останньою прийшла Наталка, яка по дорозі ще збігала до криниці. Вона з порога вигукнула:

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба. Мабуть, затіяла прання.

— Про що це ти, Наталко? — повільно перепитав Лисий, невдоволений з того, що вона перервала розмову.

— Про воду, — відповіла вона й замовкла.

— То що про воду?

— Тільки Осьмачиха й двічі — Люба, — повторила дівчинка. — Мабуть, Люба затіяла прання. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий, не стримавши усмішки. — А в криницю води ніхто не лив?

Наталка розцвіла й собі.

— Ніхто не лив.

— Ти вже й так натомилась, а я хотів тебе ще попросити пробігтися.

— Звичайно, — миттю погодилася дівчинка. — А куди?

— А збігай до Вуханя, скажи йому, що я просив зайти до мене.

Усмішка зникла з Наталчиних уст. Вона невпевнено перевела погляд з Лисого на Вуханя, потім знову на Лисого.

— Ти жартуєш?..

— Але ж ти могла й не знати, що він уже тут, правда?

Наталка промовчала, досі нічого не збагнувши.

— Прийдеш, постукаєш. Якщо хтось спитає, чого тобі, скажеш, що я хотів бачити Вуханя, а ти не знаєш, де його шукати.

— А хто спитає?..

— Та, може, ніхто й не спитає. Тоді просто повернешся сюди. А по дорозі кинеш оком на Любине подвір’я. Якщо вона справді затіяла прання, то ти ж побачиш, правда?

— Звісно, побачу, — погодилася Наталка. — Не в хаті ж їй зараз прати! По такій погоді. А… Зрозуміла! — додала вона. — Це щоб Люба не здогадалася, що я до неї, так?

— Так. Молодець, що збагнула. А якщо зустрінеш…

— Кого?

— Та ні, нічого. Це я так…

Однак цього разу Наталка зрозуміла його з півслова.

— А якщо зустріну Лелю з Васильком, то скажу, щоб одразу йшли сюди. Так?

— Так, звичайно. Якщо зустрінеш.

І Наталка побігла.

— Тобто зараз мене найбільше хвилює одне питання, — Лисий повернувся до розмови, що точилася до приходу Наталки. — Навіщо комусь потрібен казанок?

Тут є значно корисніші речі. Якщо вже відчинили комірчину, то могли взяти й ступу, й мітлу, й рогач…

— Мабуть, хочуть когось отруїти, — просто пояснив Борода, який сидів на лаві, широко розставивши ноги.

— Може, й так, — погодився Лисий. — А може, й не так.