Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 205

Сергій Оксеник

То це виходить, він їх сам собі в торбу навантажив, цих черв’яків! Але як же так? Адже опеньки не бувають червивими! Втім, у серпні опеньків також не буває. Тобто це просто ніякі не опеньки. Це якесь бісівське зілля. Ось вона — неміряна черва. Вона тепер скрізь.

Тут йому здалося, що в роті щось заворушилося. Василь знову почав плюватися, потім набрав повен рот води з баклажки, прополоскав рот і виплюнув. І ще раз. І ще. Отямився лише тоді, коли з’ясувалося, що води більше немає. Він розлючено потоптав рештки плодів та грибів і пішов далі.

Василем наблизився до села, коли вже зовсім смеркло. Вивіряв кожен крок, пильно придивлявся до кожної темної плями в лісі. Будь-який кущ міг виявитися ворогом або звіром. Ясна річ, так близько від села звірів бути не повинно, але йому ризикувати не можна. Якщо він не вб’є цього негідника, всьому світові може настати кінець.

Від голоду зводило живіт, однак Василь знав, що ніяка сила в світі не змусить його сьогодні щось з’їсти.

І знову Василь завмер, вражений несподіваною думкою: звідки неміряна черва знала, що ці гриби хтось зріже й покладе в торбу? Ніхто ж, крім нього, Василя, не їсть грибів. То це може означати тільки одне: саме на нього черва намагалася в такий спосіб полювати. Це ж ясно! Які ж іще потрібні пояснення?

Але чому? Чому він?

…Від неміряної і конечної черви.

Лиш він зможе її подолати.

Василь згадав слова, вибиті на камені, і все стало на свої місця. Все прояснилося. «Лиш він зможе її подолати». Ось воно. Там же не сказано, хто «він». А він — це Василь. Хіба ні? Це ж очевидно! Ось як хитромудро черва намагалась його дістати! І не вийшло. Бо Василь — не той чоловік, якого можна так легко обдурити. Інший би відкусив і навіть не глянув на надкушене яблуко. А він подивився! Він зразу побачив, що тут щось не так. І всі овочі з торби не рукою діставав, а витрусив — теж молодець. Інший би шасть рукою в торбу! А що вже звідти вийняв би — невідомо.

Он воно що! Це все організовано, сплановано, здійснено з однією метою: випробувати або й просто звести його, Василя, зі світу! Вони навіть на село напали, все село знищили, щоб дістатися до нього. Навіть Степан повівся, послухався голомозого — замкнув Василя в хаті, щоб не втік на той час, доки вовкулаки в селі хазяйнуватимуть.

І не вдалося. Не вдалося! Бо не на того напали. Бо Василь — це не хтось там.

А черву подолати — це для нього заввиграшки. Як він їх усіх розтоптав! Інший би тікав, тільки п’яти маяли б. А Василь не злякався. Наступив ногою і раз, і другий, і третій, доки не розтоптав дощенту. І настав їм кінець. Ось чому черва — конечна! Неміряна, це так. А нащо її міряти? Був би Василь останнім дурнем, якби почав рахувати цих синіх глистів. Але конечна! Тій черві, що на нього полювала, він уже поклав край. І всім їм, синім, таке буде. І почне він, Василь, з голомозого черв’яка, пуголовка, який прийшов незваний до їхнього села й призвів до смерті всіх. Усіх.

Розмірковуючи, Василь, мабуть, на якусь мить утратив пильність. Він щойно завернув, щоб обійти якусь смердючу галявину, коли раптом перед ним, немов із-під землі, виросла велетенська темна постать. Василь зразу збагнув, що це не людина. Люди не бувають такі великі й такі смердючі. Так от чим смерділа галявина, встиг він подумати.