Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 204

І більше ніхто не сказав жодного слова. Але ніхто й не пішов від хати покійного Інженера. Навіть Миша з Помидорою, навіть Опенько.

Останній подвиг Василема

Сирі опеньки їсти не можна. Це кожен знає. Дехто взагалі вважає, що гриби — шкідливі й отруйні. Василь ніколи ні з ким не сперечався. Хай собі думають, як думають. Сам він опеньки їв. Не часто, звичайно, бо де ж їх часто візьмеш! Вони бувають тільки восени. Осінь іще не настала, тому Василь дуже здивувався, побачивши величезну сім’ю гарненьких рожевеньких опеньків. От тільки в чому їх зварити? А варити треба довгенько — не менше години. Одного разу він проварив їх недостатньо, коротко, потім мав клопіт — два дні штани в руках носив.

Василь витяг ножа й гарненько позрізав усі гриби. Він склав їх у торбину й вирішив зварити трохи згодом. Але раптом зупинився, вражений простою думкою: коли згодом? Де? В чому? Він нічого не мав, крім зброї. Нічого! У нього немає казанка й ніколи не буде! Він сам собі казанка не виготовить. А коваль загинув разом із усім селом.

І знову серце налилося люттю на лисого шмаркача. Хоч би чого це йому буде коштувати, він уб’є негідника. Ні, цей малий покидьок ніколи не стане дорослим!

Василь ішов легко, сонливість зникла. Він розумів, що до села підходити треба поночі, отже, коли буде вже неподалік, треба знайти добре дерево й поспати на ньому. Сонце вже перетнуло південь, коли Василь заліз на дерево й поринув у тривожний, болісний сон. Спати на дереві взагалі незручно, а тут іще й думки, ненависть. У лісі вже починало темніти, коли він зліз із дуба, поспавши, але не відпочивши.

Тепер він ішов обережніше, скрадаючись, мов звір. Він уже був мисливцем. Йому ще йти дві-три години. Треба поїсти. Василь розв’язав торбу, дістав яблуко й відкусив. Те, що він побачив у яблуці після цього, змусило його здригнутися й довго плюватися. В яблуці просто не було жодного вільного місця. Все займали черви. Були вони крихітні й синенькі. При тому на шкірі плода не було жодного сліду червивості. Василеві стало так гидко, як ніколи до того.

Він не міг себе змусити запустити руку в торбу. Просто перевернув її й витрусив на траву весь її вміст. Яблука, огірки, груші, опеньки. І зразу побачив, що ніжки опеньків сині й ворушаться.*