Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 175

— Що? — одночасно вигукнули Леля й Лисий.

— Ну, він багато говорив, — мала сором’язливо опустила очі долу.

Леля та Лисий довго чекали, доки зрозуміли, що Марічка не має наміру розповідати далі. Вона знов уважно поглянула на зовсім маленький шматочок сиру й заходилася його жувати, дивлячись просто перед собою.

— Марічко, — тихо погукала Леля.

— Ти хочеш із нас познущатися? — ще після паузи спитав Лисий.

Дівчинка дожувала сир і більше не мала причини мовчати. Вона глянула Лелі в очі й дуже твердо відповіла:

— Він говорив про мене… А не про вас. Це тільки мене стосується.

— Ведмідь теж тільки тебе стосується? — холодно поцікавилася Леля.

— Звідки ти знаєш?!

Виявляється, і її можна збити з пантелику. Якщо знати, як.

— Я багато що знаю, мені тільки цікаво, чому я про це знаю не від тебе, — суворо промовила Леля. — Ми що, не сестри? Ми вороги? Ти вважаєш, що від мене й Лесика треба все приховувати? Від Пластуна, бач, нічого не треба приховувати. Бо він друг. Так? Я тебе правильно зрозуміла, Марічко?

Лисий не втручався в розмову сестер. Він не вмів розмовляти з малою. Дуже любив її, але розмовляти не вмів.

Марічка мовчала. На очах її виступили сльози, і Лисий уже ладен був ні про що більше не розпитувати її, аби тільки не бачити цього.

— І плакати нічого, — сказала Леля. — Ти нас не розчулиш. Занадто велика небезпека загрожує нам і всьому селу. Втім, якщо тобі байдуже, що з нами всіма буде, тоді, звичайно, можеш мовчати…

Що-що, а мовчати Марічка не стала. Вона так голосно й гірко розридалася, що Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Він розумів, що не він образив малу, однак позбутися почуття провини не міг.

— Ясно, — жорстко підсумувала Леля. — Плакати тобі вигідніше, ніж говорити. Чесно кажучи, я думала, що ми тобі дорожчі, ніж Пластун. Треба йти.

Вона почала підводитись, але мала рвучко обхопила її за шию й зайшлася ще більш розпачливими сльозами. Лисий усвідомлював, що Леля робить правильно, але, як йому здалося, то був дуже вже жорстокий шлях.

Марічка почала щось тихо говорити крізь голосні схлипування. Лисий ні слова не міг розібрати. Леля напружено слухала. Лисий чекав. Він бачив, як по одягу на її плечі розходиться мокра пляма. Це ж треба — в такому маленькому тільці так багато сліз!

— І це все? — нарешті спитала Леля.

Мала закивала головою.

— Ну, так чого ж ти не розповіла зразу?

Марічка не відповіла.

— Ти думала, що про таке розповідати соромно?

Мала почала товкти головою Лелине плече. Леля погладила її по голівці. А потім несподівано для Лисого сказала:

— Так, я теж не змогла такого розповісти Лесику.

Марічка підвела голову й подивилася на неї здивовано, враз переставши плакати.

— Якого? — спитала вона рівним голосом, ніби й не було тривалого ридання. І очі висохли.

— Зараз розповім, — відповіла Леля. — А потім ти розкажеш Лесику те, що розказала мені.

Марічка довго дивилася їй в очі й, не відводячи погляду, кивнула.

— Коли ми були на річці, — почала Леля, — нас відрізало сліпою пожежею від дороги додому…