Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 174

Поки їли, не розмовляли. Треба вже щось одне робити. Колись у Руїні вони з Лелею затіяли розмову під час такого от привалу. І це мало не призвело до біди. Якщо їси мовчки, можеш усе навколо помічати, не втрачати пильності. Якщо тільки розмовляєш, — також. А як те й друге, — вже ні на що інше уваги не вистачає.

День хилився до вечора. Лиш поївши й відпочивши, вони відчули, як утомились. І за сьогоднішній день, і за всі попередні.

І заради чого все це? Що вони отримали завдяки таким тяжким втратам?

Вони з Лелею сиділи обличчям одне до одного, Марічка — між ними. Мала дуже зосереджено їла. Ніколи не бачив, щоб малі діти так їли. Вона спочатку дивилася на кусень сиру, що тримала в руці, дуже пильно дивилася. Потім кусала й починала жувати. Жувала ще довше, ніж розглядала його перед тим. Потім кілька разів його ковтала. Малесенькими такими ковточками.

Леля, як і сам Лисий, зосереджено їсти не могла, хоча взагалі в житті була дуже зосереджена. Тільки вся увага її була прикута до того, що діється за спиною Лисого. По її очах він бачив, що там нічого поганого не діється. Так і вона — бачила по його очах усе, що відбувається за її спиною. Тільки от у Лисого завжди було таке відчуття, що вона й із заплющеними очима бачитиме, якщо в його очах з’явиться небезпека. Аж страшно подумати: вони знайомі менше трьох місяців, а вона так глибоко розуміє й відчуває його.

Після того, як вийшли із села, весь час була напружена й стурбована. Він теж уміє її відчувати. Хоча вона, звісно, й намагалася приховати свої турботи. Власне, він розумів, що Леля хвилюється через нього — за нього. Лисий змінився. Він час від часу ловив її погляди, в яких було ніби випробування, ніби вона сама хотіла перевірити свої відчуття. А одного разу він вловив навіть щось схоже на розпач. І йому стало страшно: невже все так погано? Невже він справді так сильно змінився? А може, її турбувало щось інше?

— Я думаю про той дуб, — сказала Леля, запивши їжу водою з баклажки. — Якщо ступу зроблено саме з нього, то, виходить, баба Яга раніше жила десь тут?

Це вперше вона заговорила не про те, про що він сам думає. Навмисне? Щоб відвернути його від думок про наслідки смерті? Втім, про дуб і бабу Ягу він уже також думав — тільки раніше.

— Хоча може бути й інше, — вела далі Леля. — Можливо, це якийсь особливий дуб, і вона довго ходила, шукаючи для ступи саме його?

— Боюсь, ми про це ніколи не довідаємося, — відповів Лисий. — Баби Яги на світі немає, а хто ще розповість?

— А лішак? — тихо мовила дівчинка. — Я думаю, Марічка саме його бачила. І на тому самому дубі.

Лисий кивнув. І про це він уже встиг подумати. От тільки не уявляв, куди і як лішака заманити і як його змусити говорити. Ще й не просто говорити, а — правду.

— Ні, — сказав він. — Це старе опудало нічого не скаже.

— А мені казав, — раптом озвалась Марічка, яка до того сиділа тихо й тільки крутила головою. Леля заговорить — вона на Лелю дивиться. Лисий скаже — на Лисого.