Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 161
Сергій Оксеник
— Ну, то й гаразд, якщо гаразд. Іди вже. Роботи багато.
Каченя мовчки розвернулася й пішла геть, а Борода стояв і дивився, як вона перевалюється з ноги на ногу. Качка, та й годі. І чому краса — Любі, а вдача — Качені?
Борода кинув срібний хрестик у чашку і спересердя сильно вдарив молотком по ковадлу. Сипонули іскри.
У Вуханя робота йшла через пень-колоду. Коли Петрусь пояснював йому свій задум, Вухань радісно сміявся, щасливий, що хлопчина так дотепно придумав. А потім ураз похмурнів і починав говорити.
— Нє, ну, воно, звісно, той… Тільки ж… Ох, не знаю!..
Більш змістовних висловів, як правило, не було. Він і сам розумів, що зараз не до розмов. Брався до роботи, і все ж не міг прогнати думки про те, яких же мук зазнають у цих пастках бідні вовкулаченьки. Тож і робота не дуже рухалась.
А Петрусь, залишивши Вуханя керувати чоловіками, які йому допомагають, біг до своїх арбалетів. Справ у нього вистачало.
Та найбільш заклопотаний був Івась. Збігав до дуба, де Василько сидів на зрізі верхівки, й допоміг пояснити трьом чоловікам, які гілки треба зрубати, аби не затуляли галявин, що ними можуть бігти вовкулаки. Потім з одним із чоловіків мчав до яруги, в яку треба позносити зрубане гілля, щоб перегородити їм шлях, — яругу з жодного дерева не було видно. Звідти до жінок, які копали вовчі ями на зібраних городах, до теслі, що гострив осикові кілки для цих ям та інших пасток, придуманих Петрусем і Вуханем. По дорозі висвистав із засідки Наталку, й та розповіла, що Люба з хати не виходить, але вона там, бо на вікні фіранки спочатку були розсунуті, а потім запнулися. Тобто Люба ж їх запнула, хто ж іще? Пластун також до неї не приходив, ані Інженер. Ніхто не приходив.
Івась побіг до кузні, щоб з’ясувати, скільки наконечників зі сріблом виходить у Бороди, й по дорозі нагнав Інженера.
Першим бажанням було звернути на іншу вулицю й піти до якогось іншого місця, пізніше зайти до кузні. Але стало соромно. Невже він боїться? Он як тяжко людина пересувається, човпе ногами, здіймаючи куряву, спина зігнута — зовсім старий чоловік. Навіть шкода його стало.
Івась порівнявся з Інженером і спокійно з ним привітався.
— Добре, що я тебе зустрів, — втомлено й захекано промовив Інженер.
— Не гнівайтеся, — несподівано для себе самого сказав Івась. — Я так із вами розмовляв… Просто…
— Я знаю, — перебив його Інженер і, трохи віддихавшись, додав: — Не вибачайся. Я все ставлюся до вас як до дітей, а ви… Ви, звичайно, і справді ще діти. Тільки от занадто багато недитячих клопотів у вас. Тому вам і здається, що ви вже дорослі… Втім… Ви справді доросліші, ніж інші діти вашого віку.
— То, може, ми вже заслуговуємо на те, щоб знати правду? — обережно спитав його хлопчик.
— Правду? — здивувавсь Інженер. — Яку правду ви хочете знати?
Івась миттю роздратувався.
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі!
— Можливо, — нібито погодився старий. — Може, я й знаю. Але я знаю все ж таки не те, що ти маєш на увазі…
— Правда одна! — тепер уже Івась перебив Інженера. — І саме її я маю на увазі!
— Ти гарячий, — Інженер замислився. Потім знову заговорив: — Таким же гарячим був і Довгоногий… Я любив його. Я знав, що він довго не проживе. Знав, що для походу в Руїну більше годиться Лисий… Але я любив Довгоногого. Саме тому, що він був гарячий і нерозважливий. Навіть ти ще не встиг наговорити мені стільки зухвалого й нахабного, як устиг за своє коротке життя Довгоногий. Бач, як воно виходить… Давай сядемо, якщо хочеш далі розмовляти.