Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 159

Та вони ж узагалі про вождя вже не думають, наче його й не було! Наче не він виховав їх, наче й не він стільки років мудро правив селом! Тільки б цього босого пацана не образити! Після всього, що те непорозуміння принесло в їхнє село!!!

Василя колотило, немов у пропасниці. Його, мов ворога, зачинили в хаті, наче свиню недоумкувату, щоб не втік, щоб не простежив, куди ці малі пішли з їхнього села. А вони ж знають, куди йдуть. Хай хто хоче, вірить, що вони сюди випадково приблудилися, та Василя не обдуриш. Отак усі троє й приблудилися! Ще й зі своїм шолудивим псом! Він ось уже більше тридцяти років на світі живе, а таких великих собак іще ніколи не бачив. Нема в нього такого великого собаки. А в них, бач, є! Він зроду-віку не чуй, щоб довбана колода могла літати по небу, ще й дітей у собі возити. А в них, бач, є! Навіть вождь, якого Василь любив більше, ніж рідного батька, і той із лисим жабеням розмовляв шанобливо, як із Василем не розмовляв ніколи!

Весь світ виявився незрозумілим, неправильним, диким. І виходило так, що тільки він, Василь, знає, як воно мусить бути. Тільки він один може все виправити — знайти цього недорослого негідника і вбити. Вбити ще раз — і вже остаточно. Щоб не ожив. Це та відьма зеленоока його оживила, не інакше. Тож і її треба вбити. Щоб уже ніхто не оживив.

Тоді все в світі знову стане на свої місця. Може, вождь і не оживе… Але хто сказав, що вождем тепер повинен стати Степан, який так принизив їх усіх? Ні, вождем повинен стати той, хто справді любив вічного вождя, був до кінця вірний і відданий йому. Той, хто виправив кричущу несправедливість. От хто повинен стати вождем. А ставши вождем, він стане й вічним. А не Степан.

Не Степан.

Василь знав, що робити.

— Охріме! — погукав він через двері.

Охоронець не відповів.

— Охріме, чуєш? — повторив Василь.

— Чого тобі?

— Пити хочу, як павук!

— Ото смішний! — Охрім і справді розсміявся. — Хіба ж павуки п’ють?

— А як же вони живуть, якщо не п’ють? Пити всі повинні — курка, й та п’є… А я ж не курка.

Охрім не відповів. Перечекавши кілька хвилин, Василь знову погукав його:

— То що, так мені без води й сидіти?.. — Не дочекавшись відповіді, Василь повів далі: — З самісінького ранку нічого не пив. Як ото розбудив мене вождь, щоб за малим стежив, то так я й не їв, і не пив.

— Потерпиш, — озвався нарешті вартовий.

— Ні, засохну, — твердо відповів Василь.

Розмова урвалася. В’язень був задоволений. Він і не розраховував, що Охрім порушить Степанів наказ і так тобі й відчинить двері.

Але Василь знав людей. У кожній людині він, як ніхто, вмів розгадати найгірші й найпотаємніші порухи. Вони всі були і в його власній душі, тож він умів ними користуватися. Йому лишалося чекати.