Читать «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля» онлайн - страница 16

Хлопець сів під деревом і спробував угамувати сором, що душив йому серце. Може, і вдалося б, якби він міг зосередитися на цьому. А саме зосередитися й не виходило, бо глибоко в голові сиділа, мов скалка в нозі, одна-єдина думка: «Як же вони там? Де вони? Чи все гаразд?»

Равлик на похилому стовбурі

Вони й самі не знали, куди забігли; зупинилися тільки тоді, коли дихати вже стало зовсім неможливо. Глина промчав іще кільканадцять кроків і теж зупинився, висолопивши червоного язика й озирнувшись на Лелю й Василька. Поки бігли, все здавалося, що за ними хтось женеться. Тепер хоч би й гнався хтось, бігти далі діти вже просто не могли. Мабуть, ніхто таки не переслідував їх, бо Глина ліг на глицю й важко, але безтурботно дихав.

— Це називається: «Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що», — промовила Леля, щойно дихання трохи заспокоїлося й до неї повернулася здатність говорити. — Шукали страшне, знайшли ще страшніше.

— Не варто мені було кидати палицю в ту яму, — відповів Василько.

— А що? Самому йти?! — Леля невесело посміхнулася.

Дякувати ногам, не занесли їх світ за очі. Коли бігли, не думали, куди. Тепер з’ясувалося: туди, звідки прийшли. Попереду був берег Малої ріки й вивернуте коріння сосни, по стовбуру якої Леля колись намагалася спуститися ближче до води. Колись! Минуло відтоді лиш кілька годин, а здавалося, це було так давно!

Весь день сьогоднішній пробіг перед Лелиними очима, і вона мусила визнати, що Лисий мав рацію, коли не хотів її відпускати. Вона й уявити не могла, як багато всього могло трапитися дорогою. А до мети подорожі так і не дійшли. Сонце пройшло свою найвищу точку в небі й повільно покотилося вниз. Треба повертатись. Отже, цю справу дівчинка остаточно завалила. Вдруге її ніхто не відпустить.

Втім, дорога сама по собі не така вже й довга. Якби вдалося зустрітися з ними зараз, то до вечора мандрівники б іще встигли повернутися.

— Лелю, я тебе прошу, — Василько втрутився в її думки. — Ходімо додому. Лесик нас уб’є.

— Не вб’є, — вперто відповіла Леля.

— А як йому самому буде?

Тут їй заперечити було нічого. Лисий відпустив їх усупереч волі Інженера. Якщо вони до ночі не повернуться, хлопцеві буде непереливки. Мало, що якось Інженерові треба в очі дивитися, так іще ж… Звісно, він нізащо не сидітиме склавши руки. Піде шукати. Вночі. І вони можуть розминутися…

Він може натрапити на ведмедя, якщо той повернувся до заростів ліщини, його може перестріти якийсь інший вовк — уночі така зустріч іще небезпечніша. Зрештою, він може набрести на ту кляту улоговину, до якої вони з Васильком ледве не втрапили… Безперечно, треба йти додому. Заперечити Василькові нічого.

— Поглянь на цю сосну, — сказала Леля. — Якщо ти допоможеш, я спущусь на той майданчик.

— Лелю!..

— Я довго не чекатиму. Півгодинки посиджу. Вийде — вийде. Не вийде — одразу підемо додому.

— Лелю!.. — Василько здаватися не хотів.

— Ти мені друг чи не друг? — вдалася вона до останнього аргументу.