Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 1» онлайн - страница 89

І знову не буде.

Минулися мої сльози.

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце;

І очі не бачать —

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю,

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої;

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де, не знаю.

Скрізь неправда, де не гляну,

Скрізь господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози…

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила,

Я світа не бачу.

Ледви-ледви опівночі

Серцем прозираю

І немощну мою думу

За світ посилаю —

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе,

І покропить в хаті,

І засвітить огонь чистий,

І сумно, і тихо

Розказує про весілля —

Звертає на лихо

Тепер мені про сліпого

Сироту кончає,

Але як довести краю,

І сама не знає.

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

От же сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались; а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.

16 октября 1845,

с. Марьинское

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ

Положил ecи нас поношение соседом

нашим, подражание и поругание сущим

окрест нас. Положил ecи нас в притчу

во языцех, покиванию главы в людех.

Псалом 43, ст. 14 и 15

МІСТЕРІЯ

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди.

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох,

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові бог:

«Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох».

1

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала.

Отут було на цвинтарі

Я з дітьми гуляю,

І з Юрусем гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша було вийде

Та й кликне в будинок,

Он де клуня. А там мені

І фіг, і родзинок —

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють було за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали;

А у мене, як на теє,

й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь — гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я наледви

Донесла до хати —

Оту воду… Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в рай не пускають.

2

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави .

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля  убила,

І малого і старого

В Сейму потопила.