Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 1» онлайн - страница 88

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани забили,

В тюрму посадили

І замуровали».

Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина

І не дослухала — упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Ридала, кричала.—

Степаночку, моє серце,

Де ти забарився?

Тату! тату! це Степан наш!

Ідіть подивіться».

Прийшов батько, розглядає,

Насилу Степана

Розпізнає; отак його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний,

Добрая дитино!

Де ти в світі пробувався,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий, обнімає,

І сліпий мій плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила,

І в сорочці тонкій, білій

За стіл посадила,

Годувала, напувала,

Положила спати

На перині… і тихенько

Вийшла з батьком з хати.

«Ні, не треба, мій таточку,

Не треба, Ярино!

Подивіться: я загинув,

Навіки загинув.

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

З калікою… Ні, Ярино,

Насміються люди,

І бог святий покарає,

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, бог не кине,

Ти найдеш дружину,

А я піду в Запорожжя,

Я там не загину,

Мене люблять…» — «Ні, Степане,

Ти моя дитина,

І бог тебе покарає,

Як мене покинеш».

«Оставайся, Степаночку!

Коли не хоч братись,

То так будем. Я сестрою,

А ти мені братом,

А дітьми йому обоє,

Батькові старому,

Не йди, серце, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?..» — «Ні, Ярино…»

І Степан остався;

Зрадів старий, мов дитина,

Аж за кобзу взявся;

Хотів вшкварить навприсідки

З усієї сили…

І на призьбі під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж тепер, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З козаками… Товариство

На Січ прямувало,

І мене взяли з собою,

І через Балкани

Поспішали в Україну

Вольними ногами.

І на тихому Дунаю

Нас перебігають

Товариші-запорожці

І в Січ завертають.

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі сребро, злато

І свічі забрали

У Покрови. Як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаї

Новим кошем стали .

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила

І Межигорського Спаса

Вночі запалила,

і по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Німоті ділила

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила .

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю.

Ляхи були — усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували!

Отаке-то! тяжко, тату,

Із своєї хати

До нехриста поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, Головатий

Останки збирає

Та на Кубань підмовляє,

Черкеса лякає.

Нехай йому бог поможе,

А що з того буде —

Святий знає. Почуємо,

Що розкажуть люди!..»

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі; а Ярина

Господарювала.

Згадували Запорожжя,

Козацькую славу,

І співали удвох собі

Про Чалого Саву,

Про Богдана недомудра,

Ледачого сина,

І про Гонту мученика,

Й славного Максима.

А Ярина їх слухала…

Та святих благала.

Ублагала… на всеїдній

З Степаном побрались.

Оце і вся моя дума.

Не здивуйте, люди.

Те, що було, минулося