Читать «Україна: історія» онлайн - страница 472

Іншим проявом активності україно-американців новітніх часів було встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашінгтоні в 1964 p., що зібрало разом майже 100 тис. українців. Протягом 1970-х років багато іммігрантів протестували проти політики русифікації на Україні й виступали на захист українських дисидентів. Звільнення та прибуття до Північної Америки таких дисидентів, як Валентин Мороз, Петро Григоренко, Святослав Караванський, Ніна Строката-Караванська, Надія Світлична й, нещодавно, Раїса та Микола Руденки, піднесли дух української громади. Однак це тривало недовго — у 1980-х роках через питання про військові злочини протягом другої світової війни значно посилилася напруженість у єврейсько-українських взаєминах. У 1983 p., під час відзначення 50-ї річниці голодомору 1932— 1933 pp., українцям удалося відкрити очі багатьом американцям на цю катастрофу. А в 1988 р. вони спрямували зусилля на відзначення тисячоліття хрещення Русі.

Цілком очевидно, що свідомість україно-американців переобтяжена минулим. Цю орієнтацію можна певною мірою пояснити тим, що їхня майбутність як етнічної спільності не є блискучою. Приплив іммігрантів-українців практично припинився. Зв'язки з батьківщиною тільки почали налагоджуватися. А темпи асиміляції досить значні. У 1980 р. з 730 тис. чоловік українського походження, які мешкали у США (ми не враховуємо ще приблизно 500 тис. нащадків закарпатських русинів), лише 123 тис:, вважали рідною мовою українську. Проте існують і зрушення позитивного плану. На відміну від своїх попередників іммігрантам третьої хвилі вдалося досягти істотних успіхів у вихованні нового покоління громадських активістів. Для багатьох ця справа стала другою професією. Тим часом змінилося й навколишнє оточення: у Сполучених Штатах почали ставитися більш толерантно до етнічної самобутності національних меншостей. Нарешті, українці, що народилися в Америці, почали відкривати для себе психологічні та соціальні переваги, пов'язані з належністю до певної етнічної групи. Тож можливо, що українська громада в Сполучених Штатах, яка існує вже близько 100 років, є більш життєздатною, ніж гадають песимісти.

Україно-канадці

З усіх українських громад на Заході українські канадці перебувають у найсприятливішому становищі. Маючи у своїй громаді близько 750 тис. чоловік (із яких 530 тис. народилися в чисто українських сім'ях), вони за чисельністю наближаються до українців у Сполучених Штатах. Однак їхній вплив у своїй країні є значно більшим. Це й не дивно, якщо мати на увазі, що населення Канади становить тільки одну десяту населення Сполучених Штатів — тож і україно-канадці почуваються тут як більша риба в меншому ставку. У Сполучених Штатах українці за своєю чисельністю займають двадцять перше місце серед інших етнічних груп, а в Канаді — п'яте, складаючи 3 % загальної кількості населення. Нащадки тих, хто заселяв канадські прерії, вони вважають себе піонерами. Деякі українці навіть вважають себе однією з націй — фундаторів Канади. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді протистояли асиміляції ефективніше, ніж у Сполучених Штатах. Наслідком такої гомогенності є те, що порівняно велика кількість українців третього, четвертого ба навіть п'ятого поколінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади.