Читать «Україна: історія» онлайн - страница 12

Висвітлюючи історію України, я зосереджуюсь переважно на двох темах. Одна з них — це відсутність в українців власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є домінуючою рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектів національного досвіду. Отже, українське минуле — це головним чином історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави.

Друга головна тема цієї праці — модернізація українського суспільства. Перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні є, поза всяким сумнівом, тенденцією глобальною. Але в цьому загальному процесі існує розмаїття національних та регіональних форм і варіантів. Модернізація на Україні особливо вражає у кількох відношеннях. Колись аграрна за самою своєю суттю, Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно неукраїнці. Відтоді й дотепер зберігається певний поділ між українським і модерним.

Зрозуміло, історія України значно багатша за те, що можна підвести під ці теми. Знає вона також періоди та події, котрі їм суперечать. Зокрема, в середньовічній Київській Русі Україна становила серцевину гідного подиву політичного, економічного й культурного об'єднання. У XVII ст. козаки вели успішні змагання за визволення краю від чужоземного поневолення. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. саме українці були взірцем модерності для росіян, а не навпаки, як це мало місце згодом. А на початку XX ст. українці вдалися до рішучих кроків, намагаючися стати господарями власної політичної та соціально-економічної долі. Цими двома темами — бездержавності та модернізації — неможливо охопити давнє й багате подіями минуле краю, що був складником класичних цивілізацій Середземномор'я, що вабив з Азії численні хвилі кочових завойовників, слугував культурним кордоном між Сходом і Заходом, нарешті, краю, який став свідком колонізації неозорого пограниччя. Втім, саме відсутність держави та наявність панування неукраїнців у процесі модернізації є вирішальними моментами, котрі допомагають висвітлити надзвичайно широке, барвисте й химерне плетиво, що його утворює історія України.

Мені дуже поталанило вивчати саме історію України — галузь, в якій ще донедавна нелегко було дістати грунтовну освіту. На різних етапах цих студій моїми наставниками були такі видатні українські історики, як Іван Лисяк-Рудницький (покійний нині), Олександр Оглоблин, Омелян Пріцак. Їм складаю я велику подяку, скромним виразом якої, сподіваюся, стане поява цієї книги.