Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 74

Як звідси вибратися? Добре, якщо наситившись, другий хробак (чи хробачиха?) не дослухатиметься кроків, а якщо дослухатиметься?

Сонце сіло за велику ріку. Щось довго Леля не повертається. То він радів, що її немає, поки тут хробаки з'ясовували родинні стосунки, а тепер почав хвилюватися. Коли зовсім стемніє, знайти його буде неможливо.

Ніби почувши його думки, ступа пропливла високо над ним. Не помітила. Він лежить під кущем. Лисий зібрав усі свої сили й сів. Ступа поверталася. Хлопець щосили замахав руками. Ступа летіла вже над ним, не знижуючись.

— Лелю-ю! — щодуху закричав він, забувши про обережність.

Крик вийшов не дуже голосним, але, схоже, Леля його почула. Ступа зробила коло й полетіла до нього. На посадку вона заходила якось незграбно і швидше впала, ніж сіла на землю.

Лисий отетерів: зі ступи визирала мала Марічка, в смерть перелякана.

— Ти коли це навчилася літати? — спитав Лисий.

— А тільки шо, коли Леля прилетіла від тебе. Вона сказала, шо ти поранений, ходиць не можеш, а вона пробувала тебе перенести на ступі, а ступа не схотіла вас двох таких великих нести, а я так боялася літаць, а Леля сказала, шо тільки я можу тебе врятуваць, а я так боялася…

Зрозумівши, що її не зупинити, Лисий мовчки поліз у ступу. Власне, спочатку довелося до неї дострибати на одній нозі, бо стати на поранену ногу він не міг. Ледве-ледве вдалося перекинути тіло через край ступи, при цьому, зачепившись пораненою ногою, Лисий ледве не знепритомнів від болю.

— Полетіли, — сказав він, влаштувавшись за спиною дівчинки.

Варто було б забрати в неї мітлу й правити самому, але хлопець не був впевнений, що його, такого охлялого, ступа буде слухатися.

— «… Побачиш великого хробака і сідай біля нього», а я дивлюся, дивлюся, а ніякого хробака немає, а куди ти його подів?

— Його дружина з'їла.

— Чия?! — перелякалася Марічка.

— Ну, не моя ж. Я ще не одружений.

— Прямо біля тебе?

— Прямо переді мною.

— Ох ти ж і злякався, мабуть! Я б нізащо не витримала.

Протягом усього польоту Марічка торохтіла без угаву. Її було просто не впізнати, хоча й раніше, власне кажучи, особливою мовчазністю вона не відрізнялася. А тут було так, ніби вона боїться замовкнути. Мабуть, справді боїться, подумав Лисий. Ще б пак! Хто б не боявся на її місці!

Дітей він побачив здалеку. Але тільки зверху їх, мабуть, і можна було побачити. Вони сиділи колом на невеличкій галявинці, зусебіч оточеній високими кущами. До того ж там росла трава, тож сиділи вони не на голому піску.

Марічка обережно опустила ступу, і їх одразу всі оточили. Леля мало не плакала, дивлячись на Марічку. Зараз важко було сказати, за кого вона більше переживала, — за неї чи за Лисого. Вона просто вихопила дівчинку зі ступи й почала її обціловувати.

Лисий стояв у ступі на одній нозі й відчував, що ще трохи, і він упаде, поваливши разом ступу. В голові макітрилося, нога пекла вогнем, видно її не було, але здавалося, що вона збільшилася щонайменше вдвічі. Він спробував сісти, але щойно почав згинати поранену ногу в коліні, відчув такий страшний біль, що не зміг стримати зойку.