Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 6

«Добрий світе! Що ж я тут роблю! — мов блискавкою, спалахнуло в голові. — Я ж гаю час. Уже вечір. Вона вартова, то хай сама й вартує свої жаборозплідники».

Але хто ж вона така? Ліс знає непогано. Але часом говорить такі дурниці! І робить…

— Слухай, — раптом Леля порушила мовчанку. — Як усе ж таки твоє ім'я? І звідки ти тут узявся? Я дивлюся, ти добре обходисся в лісі. Але таких простих речей не відаєш…

— Ну, все. — Лисий вибухнув. — Ніколи мені тут з тобою теревені розводити. Ти вартова, то й вартуй сама. А я маю інші справи. Прощавай.

— Куди ти? — схоже, Леля не чекала такого повороту.

— Не закудикуй! — Лисий відчув, що його рішучість почала танути. — Я тобі сильно потрібен?

— Просто вже вечір… Сама я до ночі не встигну впоратися. А вранці хтось може натрапиць на нові материнки. Ніхто ж не відає, що ти їх так розплодив по лісу…

Отже, вона тут справді не одна. В її селі багато мисливців… Лисий вагався. Залишатися не можна. Але й залишати її одну… Зрештою, вона йому врятувала життя. Могла, щоправда, й не доводити до цього. Могла попередити ще до того, як жаби почали зістрибувати з куща.

Лисому макітрилося в голові. Треба йти…

— Гаразд, давай швиденько закінчимо, і я піду. Тільки більше не стріляй по мені.

— То не підставляйся.

«Замість „дякую“, — подумки обурився хлопець. — Ніколи не одружуся».

Сушені абрикоси

Вони покінчили з материнками, коли вже западали сутінки. Наприкінці напруженої і такої небезпечної роботи Леля знову здивувала Лисого: вона не дозволила рубати пагін. А то вже була ціла гілляка, вкрита листям. Понад те, поруч із нею вже сиділа жаба. Леля не дозволила навіть наблизитися до куща. Вона лиш надрізала репану кору великого дерева, що росло неподалік.

Лисий не сперечався. Він раптом відчув, що смертельно втомився. Від самого світання хлопець був на ногах. Ніби на підтвердження, підступила легка нудота — Лисий згадав, що зранку нічого не їв. Шукати нічліг усе одно треба десь подалі звідси. По-перше, поруч із їдючими жабами добре не виспишся. По-друге, зарубки. Вона їх зробила, звісно, для того, щоб ніхто з села не натрапив випадково на жаб. Це зрозуміло. Отже, село десь недалеко. Одного чужинця на день — також достатньо. А Леля, напевне, зараз спробує заманити його до свого села.

— Ходімо поїмо, — тут же промовила вона, ніби прочитала його думки.

— Не голодний, — без приязні й вдячності в голосі відповів Лисий.

— Як хочеш, — Леля зневажливо стенула плечима.

Вона повільно рушила назад до галявини, пильно вдивляючись собі під ноги. Якби дівчинка пішла до села, то йшла б швидше, хоч і не набагато, щоб дати йому можливість піти за нею. Лисий уже було вирішив забиратися геть, але ще затримався й стежив за дівчинкою. Ось вона нахилилася, щось підняла з трави, роздивилася й відкусила.

Швидко сутеніло, тож хлопцеві не видно було, що саме вона їсть. Він напевне знав, що нічого їстівного там не може бути. Але голод і цікавість взяли своє.