Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 26

— У тебе голова є на плечах? — розгнівався Лисий. — Дітей ти на кого залишила?

Леля не відповіла. Вона з жахом дивилася на вовкулачицю, що повільно занурювалася під воду.

— Звідки він тут узявся?

— Це не він, а вона.

— Що?

Виття захлинулося. Лисий підійшов до Лелі.

— Це дуже погано, Лелю. Я ще вчора подумав, чому всі вовкулаки в зграї — самці? Тепер, здається, я розумію. То був просто загін, який ходив у похід. А самиці лишилися вдома.

— Ти думаєш, ця, — Леля кивнула в бік калюжі, — прийшла їх шукаць?

Лисий помовчав.

— Ні, думаю, що в їхньому таборі ще не зчинився переполох. Мабуть, це була вивідниця або охоронниця табору. Їх вона вже, швидше за все, знайшла. А тепер шукала тих, хто вбив її чоловіків.

— Тоді це ще не так страшно. — Леля намагалася знайти хоч би щось добре в цій новині.

— Ще не так, — потвердив Лисий. — Але ночувати тут було б дуже необачно. Завтра вовкулачиці підуть на пошук. А вони повинні бути дуже близько, раз тут гуляють їхні вартові.

— Куди ж нам іти?

— Туди, де вони нас найменше чекатимуть — назустріч їм. Але йти треба так, щоб напевне розминутися.

— Ох, як шкода наш будинок! — Леля ладна була розплакатися.

Лисий не втримався, й погладив її по голові.

— Нічого, все буде гаразд.

На щастя, вона не спитала, що саме буде гаразд. Бо відповіді на це запитання він не зміг би дати.

Подарунки на згадку

Насамперед вирішили поставити пастки на тих вовкулаків, які першими знайдуть це місце. Відв'язали стіни халабуди й віднесли одну з них — незакінчену, на яку не вистачило верболозу, — до трясовини. Поклали на воду — містком, один край якого був на березі, а другий — посередині болотця. Рясно притрусили її травою і листям, обчурханим з верболозу. Вода скоро зійде, і труп вовкулачиці хтось із її родичів знайде. Тож не виключено, що підходити до неї будуть не по гострих пеньках, на які напоролася небіжчиця, а по містку, що справляє враження безпечного.

На даху халабуди Петрусь зробив щось на зразок лука, закріпив у ньому стрілу, вставив розпорку й лубом прив'язав її до пружини з лози. Саму пружину — просто під стрілою — придавив дохлою вороною, яку вдалося підстрелити Лелі. Якщо ворону підняти, пружина розпрямиться, потягне за луб, і стріла вдарить просто в спину тому, хто підніме ворону. А ворона — це м'ясо. Вовкулаки його не оминуть.

Поки всім цим займалися, дівчатка назбирали оберемок м'яти. В дорозі вони муситимуть розминати її в руках і розкидати за собою. М'ята заб'є запах їхніх слідів.

Леля молодець: напередодні, перш ніж залишити стоянку вовкулаків, вона з Івасем позбирала майже всі чорнопері стріли, тож вийшло по дванадцять на арбалет.

Трохи поміркувавши, Лисий вирішив перерозподілити стріли. Він добряче повозився, поки зробив собі непоганий лук. Тут же випробував його й залишився задоволений. Свій арбалет він віддав Івасеві. Тепер у них було троє воїнів, а це вже в півтора рази більше.

Лисого турбувало те, що вовкулачиця прийшла вдень. Проте Леля заспокоїла його, припустивши, що вона прийшла не сонячним, а пасмурним днем, коли в лісі було майже темно. Діти підтвердили, що вовкулаки їх гнали (а найменших несли на собі) тільки вночі, а вдень засинали, сховавшись від сонячного проміння. Отож порадившись, вони вирішили, що рухатимуться вдень. Першим піде Лисий (всі діти його й далі називали Лесиком), за ним — через сто, а то й більше кроків решта. Леля попереду, Івась останній.