Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 22

Звільнення

Ранок видався пасмурний. Сонце не змогло пробитися крізь густі хмари, дерева похнюпилися, навіть птахів не було чутно. Лисий прокинувся з тяжким серцем. Він мусив зробити вибір — між своїм обов'язком перед рідним селом і обов'язком перед цими дітьми, яким він, власне, нічим не зобов'язаний. Швидше навпаки: це вони йому зобов'язані. Всім.

Але як це зробити? Як сказати Лелі: «Ти тепер як хочеш порайся з цими малюками, а я пішов!» Йому справді треба йти. Він і так згаяв багато часу. А вони… Повертатися їм нікуди. Можна уявити, що зараз діється в їхній Вьосці: черви, пацюки, дикі собаки… Там уже ніхто ніколи не житиме. Будувати нове житло? Смішно. Якби навіть він лишався з ними — без інструментів, без сильних дорослих рук, без уміння нарешті — яке там будівництво!

А в лісі без житла не живуть. Ніхто. І не житимуть. У них немає вибору. І Лисий їм не порятунок. Він може лише ненадовго продовжити їхнє животіння.

Голова ще боліла, але вже значно менше, ніж учора. Лисий підвівся й сів. Навколо нікого не було. І ні звуку. Ні Лелі, ні дітей, ні їхніх голосів. Хлопець відчув, як сльози навертаються на очі. Він розізлився сам на себе.

«Ну, чого тобі ще треба! За тебе зробили вибір. Позбавили необхідності позичати в Сірка очі. Просто гордо повернулися й пішли. Скажи „дякую“ і йди геть. Тебе чекають хворі односельці. Там, до речі, також є діти. І вони без тебе помруть». Хоч як крути, а виходило, що без нього хтось помре.

Втім, що вже тут вибирати. Леля забрала дітей і пішла… Куди ж вона пішла?

І взагалі, що це за місце? Як він сюди потрапив? Роззирнувшись, Лисий усе зрозумів. Учора Леля з дітьми зв'язала з соснового гілля щось на зразок волока, і на цих санях вони тягли його на північ, подалі від останнього привалу вовкулаків. Так на цьому волоку він і спав. На ньому його й залишили.

У верхів'ях дерев зашумів вітер. Буде дощ. Буде дощ! Вони змокнуть, застудяться…

Лисий взяв себе в руки. Він піде назад на південь, не доходячи до місця битви, зверне ліворуч і обійде вовкулачі трупи десятою дорогою. Потім знову рушить на південь, на південь, на південь. Він, власне, не так і багато часу втратив. Вовкулачий слід допоміг йому за два дні пройти більше, ніж лісом він міг подолати днів за п'ять.

Лисий підняв шаблю й капелюха. Під ним гіркою лежали полущені ядра ліщини. Вони були ще зелені, але вже цілком їстивні. «Дзякую».

І Лисий заплакав.

Потім витер очі й покрокував своєю дорогою. Він зробив не більше десяти кроків, коли почув виск кажана далеко в лісі.

Будівництво

Спочатку він біг навмання, а потім почув ритмічний стук, і вже прямував на нього. Він вилетів на пагорб і побачив у ярку Лелю, яка рубала лозу.

— Що трапилося?

Вона розпрямилася й витерла чоло тильною стороною долоні. Леля широко усміхалася.

— Нічого. Просто подумала, може, ти волієш попрошацця.

Лисий сів на землю і теж усміхнувся, хоч у голові гостро бухало від швидкого бігу — давався взнаки вчорашній пеньок.

— Лесик прийшов! — зарепетував за його спиною дитячий голос.