Читать «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий» онлайн - страница 20

2. Лисий і його команда

Діти

— …Змахнув шаблею і прямо на льоту перерубав стрибунця навпіл.

— Ох! — зразу кілька дитячих голосів.

— Вибігає на галявину, а тут уже другий летиць йому просто в обличчя. Я вже не могла вистрілиць. Я навіть подумаць не встигла. А він тоді ніби впав — так спритно й ловко — і покотився по траві, а стрибунець пролетів над ним — такий ображений-ображений.

Діти засміялися.

— А Лесик іще й котицця не перестав, та як рубоне шаблею по материнці — під самий корінь. Одним махом зрубав.

— А мій тато теж дуже хоробрий.

— А інші стрибунці?

— А вони як побачили, що материнки вже немає, то й попроростали самі й стали материнками.

— Так багато?!

— Дуже багато. Ми потім пішли з ним удвох і всі нові материнки повирубували. Тільки одну залишили. І зарубку на дереві зробили, шоб ніхто на неї несподівано не наскочив…

— А чом ви й ту не вирубали?

— Треба ж було хоч одну лишиць! Не ми ж її саджали.

— А навіщо потрібні материнки?

— Усе навіщось потрібне. Раз воно є, то значиць потрібне. Ти ж любиш спілих стрибунців?

— Люблю.

— Ну, от бачиш… А знаєте, як він стрибунців називає? Жабами.

Діти розреготалися.

— А вовкулаки теж потрібні?

— Не відаю… Я думаю, вони як хвороба. Ліс на них захворів…

— А ми завтра з самого ранку пайдем до Вьоски?…

Голоси змовкли, і Лисий розплющив очі. Небо над ним було всіяне добірними зірками. Ліс навколо стояв тихий і приголомшений, ніби чекав, що буде далі.

Страшенно боліла голова. Він хотів поворушити нею, і тут же застогнав від різкого болю. Підступила нудота.

— Оцямився! — над ним схилилися темні постаті, з яких він упізнав найбільшу. — Леля… Як ти мене врятувала?

Знову сміх.

— Це ж ти її врятував! — сказало якесь хлоп'я. Лисий придивився й упізнав найстаршого хлопчика.

— Це ти… Ти молодець. Якби не вдалося зразу відключити вожака… — Лисий замовк, бо знову підступила нудота.

— Лежи тихо, — втрутилася Леля. — І ви всі тихо. Давайте спаць. Завтра тяжкий день.

— Ми завтра пайдемо до Вьоски?

— Я сказала спаць! Завтра про все побалакаємо.

Діти слухалися Лелю, як дорослу. А швидше просто хотіли спати — день у них випав страшенно тяжкий, а перед тим іще безсонна ніч. Леля, мабуть, іще не сказала їм про загибель батьків. Хочеться пити. І болить голова.