Читать «Арсен» онлайн - страница 75

— Арсенчику, що ти накоїв? — запитала бабуся. — Чому сорочка брудна і розірвана?

Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.

— І ти заліз за огорожу? — перепитав Василь Петрович. — Ти хоч знаєш, як це небезпечно — тривожити тварин уночі? Що ти там робив?

Я опустив голову.

— Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.

— Яка ще корида, бовдуре?! — здивувався Василь Петрович. — Це ж звичайнісінький племінний бичок…

— Він не «кельтський»? — розчаровано пробурмотів я.

— О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! — засміявся фермер. — От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!

А потім він звернувся до діда:

— Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! — і повернувся до мене. — Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?

— А як же Федір? — обережно запитав я. — Хіба він не хоче цим займатися?

— Справа не в тому, хоче чи ні, — сказав Василь Петрович. — У нього своя робота. Нехай поки що корів пасе. З виховною метою. Тож ставай зранку до роботи.

Я від радості мало не підстрибнув до стелі.

А Нійолє справді підстрибнула. А потім хитренько примружила очі:

— І ви будете кидати йому під ноги дві гривні?

— Ну чому ж дві? — посміхнувся Василь Петрович. — За добру роботу і оплата буде доброю.

Звісно, я згодився.

І щоранку почав ходити на справжню роботу. Доглядав за кіньми, годував їх, чистив, розчісував гриви. Але найбільше мені подобалося вигулювати їх по колу на довгій мотузці, як навчив Василь Петрович.

Це називалося тренуванням. Я по черзі виводив коней і, ставши в центрі витоптаного майданчика, ганяв їх довкола себе з півгодини. І милувався їхнім стрімким бігом. Коні звикли до мене, а я до них. Згодом я міг скакати на них без сідла.

Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.

По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.

Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.

Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно — майже на всю стіну. І пара моїх предків — Арсен і Нійолє — постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!

А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.

Суворий граф Островешенко на коні…

Маленький Макар доїть корів…

Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…

Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.

Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать — Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.

А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!