Читать «Арсен» онлайн - страница 74

— А як же бути з примарою? — пом'якшав я. — Певно, люди вже до неї звикли?…

— Певно… — зітхнула Айрес. — Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди — це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.

Вона помовчала і впевнено додала:

— І зникне! Обіцяю…

Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:

— Мир?

Я трохи повагався.

Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…

Що таке «P.S.»?

Здається, це все, що я хотів розповісти.

Та написавши останню фразу: «А потім ми побігли до річки», — я раптом відчув якусь незрозумілу тугу. Невже це справді все?

А як же ціле літо, яке я провів у селі? Інші мої пригоди, знайомства, моя робота, яку я відтак усе ж знайшов?

А моя дружба з Чорним, про яку теж варто написати?

А те, що під кінець літа ми таки влаштували музей! Ще й який — на відкриття приїздили столичні журналісти і мешканці інших сіл!

А про приїзд моєї Юлі — теж урочисту подію для всієї родини!

Одне слово, написавши останню фразу, я впав у відчай. Невже доведеться починати новий зошит? Але ж я і так багато написав. А решта вже буде, як кажуть, «зовсім іншою історією»…

І тоді я згадав, що після закінчення листа або записки, яку Юля пише мені вранці, вирушаючи на роботу, вона іноді ставить у кінці дві літери — «P.S.».

І — продовжує писати. Наприклад, таке: «Не забудь помити посуд!» або «Буду пізно — вечеряй сам!»

Одного разу я запитав у неї, що ті літери означають. І вона пояснила, що це скорочення двох слів — «пост скриптум». Перекладаються вони так: «після написаного».

А простіше кажучи — коротке доповнення до всього, написаного раніше. Те, що не увійшло до головної розповіді.

Згадавши таке, я зрадів і вирішив, що у мене теж має бути це «доповнення».

Отже…

P.S.:

Я провів у селі все літо!

Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!

По-перше — робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.

І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.

Займатися цим у селі не було кому — кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.

І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!

Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.

— Твоя сорочка? — суворо запитав він.

Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.