Читать «Арсен» онлайн - страница 12
Ірен Роздобудько
Я ледве стримався від реготу: певно, уявляє себе принцесою! Звідки вона тут узялася?
Дівчинка ще трохи постояла посеред саду, киваючи деревам, ніби вони були її підданими, а тоді попрямувала до паркану — саме туди, де з протилежного боку стояв я.
Дійшла до паркану.
Зупинилася.
Завмерла.
Я причаївся. Дівчинка — також. Ми ледь чутно дихали по різні боки паркану. Я боявся, що налякаю її.
Несподівано мала притислася обличчям до шпарини — я побачив її зелене око — і тихо мовила:
— Ти — барбідонець?
Я здригнувся від несподіванки і від того, що вона так швидко «вирахувала» мене. А також від отого дивного слова.
— Хто-хто?
— Ну, ти з Барбідонії? Барбідонець? — ще раз перепитала дівчинка.
Тоді я ще не знав, що ця мала здатна на неабиякі вигадки. І тому все сприйняв за чисту монету.
— Що за Барбідонія? — сказав я, навіть не подумавши, що розмовляю із зовсім маленькою людиною, з якою, певно, ще треба «сюсюкати».
— Хіба ти не знаєш? — обурилася дівчинка. — Барбідонія — країна маленьких крузлів і кризлів! Вона там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік саду.
— Кого?? Яких таких крузлів?!
Вона геть збила мене з пантелику.
— Крузлі і кризлі — це маленькі барбідонці. А ти великий. І ти теж барбідонець! — Пояснила вона з розумним виглядом, ніби читала лекцію.
Я зрозумів, що вона глузує з мене, але вирішив продовжити її гру.
— А ти ж тоді хто? — серйозно запитав я.
— Я віолівія, — зітхнула дівчинка і скоромовкою почала пояснювати: — Віолівії живуть у квітах. Але відрізняються від ельфів тим, що у них немає крил. А ще є марвійри, снупіоли і фіолеги. Марвійри — це нічні феї, у них білі крила і вісім ніжок. Снупіоли — їхні слуги, вони повзають по землі, мов гусінь. Фіолеги — такі крихітні ведмедики. Вони мешкають у слоїках з медом.
Ні, з мене досить, — вирішив я.
— Я запитав, хто ти, тобто як тебе звуть! — сказав досить суворо.
Дівчинка відсторонилася від паркану, знизала плечима — певно, я втратив для неї будь-яку цікавість.
У цей час на поріг вийшла жінка і вигукнула не менш дивне слово:
— Нійолє!
Що за маячня? Що таке «нійолє»? Куди я потрапив?
Дівчинка побігла до хати.
— Там хтось сидить! — доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.
Жінка пішла у мій бік.
Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.
Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.
Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.
— Арсенчику? — невпевненим голосом запитала вона.
У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.
Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.
Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»
Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.