Читать «Арсен» онлайн - страница 11
Ірен Роздобудько
Дівчина наморщила лоба.
— А-а, до тітки Лідії та дядька Олега?
— Ага.
— А ти їм — хто?
Я не знав, чи казати правду.
— Колись був їхнім онуком… — вимовив невпевнено.
— Як це «колись був»? — обурилася Айрес. — Колишніх онуків не буває! Ти їм рідний за кров’ю?
— Звісно!
— Тоді ніколи не кажи «був», — серйозо мовила дівчина. — Від своїх не відмовляються. Затямив?
Я кивнув.
— Добре, махнула рукою Айрес у бік вулиці. — Тобі туди. А мені в інший бік. Побачимося.
Вона знову одягла окуляри, рукавички та бейсболку і всілася за кермо свого скаженого «коня». Завела мотор. «Дирчик» обдав мене хмарюкою пилу — і за мить вже гурчав у кінці вулиці.
Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.
Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся.
Хоча не дуже добре пам'ятав, де воно. Багато часу минуло…
Зустріч із родичами
Нійолє
Хату знайшов не одразу.
Лише пам'ятав, що дах укритий червоною черепицею, а паркан — зелений. Такої хати на вулиці не знайшов. Минуло ж цілих п'ять років з того часу, як я тут був востаннє!
Я пішов навмання, заглядаючи крізь паркани. Може, щось пригадаю…
Біля одного з будинків стояла лава, схована за розлогим віттям абрикосового дерева. Ця старезна абрикоса видалася мені знайомою. Пригадую, в дідовому садку було багато абрикосів, які я їв, підбираючи просто із землі. А бабуся сварилася, казала, що не можна їсти немиті…
Я присів на лаву і припав оком до шпарини в паркані. Віти дерева були рясно вкриті стиглими плодами. Гори абрикосів устеляли землю під моїми ногами. Запах стояв запаморочливий!
Я почав збирати абрикоси просто із землі й запихати їх до рота. Виявляється, я добряче зголоднів. Але справа полягала ще в тому, що цей смак був мені дуже знайомий — ні в кого в селі не було таких смачних абрикосів, як у мого дідуся Олега.
Так я остаточно впевнився, що не помилився.
…На подвір’ї було тихо.
Рожеве світло призахідного сонця по вінця заливало подвір’я і робило його просто казковим. Будинок потопав у деревах і квітах. Я не знав, що робити далі. Постукати? Увійти? Гукнути?
Я вагався.
Аж тепер збагнув, яким недоречним може виявитися мій несподіваний приїзд. Адже я не бачив родичів багато років. Що їм скажу? «Здрастуйте, я ваш маленький онучок»? Нічого собі — «маленький»! Чи вони взагалі мене впізнають?!
А якщо Юля мала рацію і знає щось таке, чого не знаю я? Те, через що мій приїзд сюди справді виявиться недоречним?
Поки я міркував, у дверях постала маленька білява дівчинка. Їй було років зо п'ять. Я заходився спостерігати за нею.
Спершу дівчинка замоталася в мереживні фіранки, що висіли в отворі дверей. Зробила з них собі щось на кшталт сукні. Постояла так, мов королева, оглядаючи сад.
Зробила реверанс.
Розмоталася. Зійшла зі сходів.
Я придивився: гарненька, білява, з великими очима і кирпатим носиком. Це робило їі обличчя незвичайним і водночас дуже кумедним. Дівчинка нахилилася, підняла із землі дві пари вишень із «хвостиками» і начепила їх собі на вуха. Взялася за краї спіднички і ще раз присіла в глибокому реверансі.