Читать «Кривава осінь в місті Лева» онлайн - страница 86
Наталка Шевченко
— Олеже...
— Я не зможу знайти для вас убивцю, якщо ви годуватимете мені напівправдами. Розумієте? Мені потрібні
Запанувала тиша. Ратушний з хвилину продовжував дивитися йому у вічі, потім опустив погляд і замружився.
— Що ти хочеш знати? — на останньому слові його голос затремтів.
— Те саме, про що питав тоді. Ваша дружина робила аборт?
— Так, — тихо мовив Петро Антонович. — Робила.
— Чому ви збрехали мені?
— Я не збрехав... я... просто не хотів виносити це на поверхню. То все дуже особисте, і я не хотів, щоб хтось знав. Справа стосувалася лише мене.
— Якщо ви все ще хочете, щоб я знайшов убивцю, доведеться поділитися зі мною.
— Добре. — Ратушний знову розплющив очі. — Так, вона переривала вагітність. Два роки тому... в липні дві тисячі п’ятого. В нас уже була донька, а вагітніти ще раз Оксані було небажано, тому ми запобігалися... Та, видно, щось не спрацювало. Бісові пігулки інколи дають осічку.
— Чому небажано?
— Тому що в Оксани була гемофілія. Це ризиковано. Дівчата завжди є лише носіями, хворіють хлопчики.
А якби народився хлопчик...
— І ви?..
— У неї мав бути хлопчик. Обстеження виявило. У нього не було шансів, тому ми пішли на це.
Сокіл мовчки перетравлював почуте. Що ж, таки їхні з Борисом здогади були вірними.
— Сам розумієш, чому я не хотів піднімати цю тему, — тремтяче підсумував Ратушний. — Ми вбили свого сина. Я знаю, що аборт є вбивством, гріхом, стосовно цього в мене немає ілюзій... та разом з тим ми не могли вчинити інакше. Вибору не було.
— Схоже, хтось має іншу думку, — сказав Сокіл. — Петре, ви мали все розповісти одразу. Ви ж знаєте — далі мене це б не пішло.
— Так... я знаю. Пробач, мабуть, я таки зробив дурницю.
— Маєте можливість спокутувати її, — холодно відповів Олег. — Якщо знаєте, в якій клініці ваша дружина робила переривання.
— Звісно, знаю. Я ж постійно був з нею, сам відвозив. Клініка називалася, якщо не помиляюся, «РепроМед», розташовувалася на розі Козельницької та Панаса Мирного. Тільки зараз її там уже немає.
— Тобто? — перепитав Сокіл. — Чому немає?
— Не знаю. Після того я, сам розумієш, більше туди не потикався. Але за кілька місяців проїздив повз і побачив, що у приміщенні ведеться капітальний ремонт. Може, прогоріли, може, продалися, чи, там, рейдерська атака... Все може бути.
— Дякую, Петре. Це все, що я хотів знати. — Сокіл розвернувся і попрямував до дверей. Чорт забирай, якби старий розповів про це ще позавчора, він би не згаяв учорашній день, витягаючи крупиці інформації з Мирослави Стецюк, котра все одно так і не згадала, куди саме зверталася її сестра, не мотався б дарма по місту, об’їжджаючи всі комерційні клініки, не прогавив би Ніну і, відповідно, не сталося б подальшої ганьби з італійським маестро. Ех, якби, якби...
Ратушний покликав його на половині шляху.
— То увесь цей кошмар через аборти? — запитав. — Думаєш, то може бути хтось із клініки?
