Читать «Інферно» онлайн - страница 306

— Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.

Розділ 103

Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.

Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.

— Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, — повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.

— А як домовленості стосовно пана Ленґдона? — спитала Сінскі.

— Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.

Сінскі задоволено кивнула.

— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.

— Зважаючи на ситуацію, — жартівливо відповів Ленґдон, — не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.

— Ви вже й без того багато допомогли, — погодилася Сінскі. — Навіть більше, аніж гадаєте... — І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.

— Дякую вам за те, що повірили їй, — тихо сказав Ленґдон. — Схоже, у її житті це траплялося нечасто.

— Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. — Сінскі простягнула Ленґдону руку. — У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.

— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.

— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.

— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.

* * *

Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоманської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

— Насувається буря, — сказала вона.

— Знаю, — тихо відповів Ленґдон.

Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.

— А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.

— Дякую за запрошення, — іронічно відповів він. — Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.