Читать «Позичений чоловік» онлайн - страница 23

Чого тільки на столі, застеленому полотняною гаптованою скатертиною, не було! Пшеничний білий хліб так тонко покраяно, що, здавалося, зараз дмухнеш—і скибки полетять по хаті, мов гусяче пір’я. Куряча смаженя з макітри пахла так знадливо, що, либонь, було чути на сусідському кутку псам, які завивали й гавкали. На великій, як місяць, пательні лежала гора смажених на маслі грибів; біля пательні стояла порцелянова таріль, на якій рум’яними зблисками красувалось таке кільце домашньої ковбаси, наче то десяток товстих гадюк згорнулось докупи на зиму; на другій тарелі лежали свіжі пелюстки шинки — вони аж промінились, аж іскрились, і здається, що в кожну пелюстину такої блискучої шинки можна було б дивитись, як у дзеркало, й бачити кожну зморшку на своєму обличчі. У полив’яному полумиску синіми лобиками-гузенцями світилась редиска, з другого полумиска біліла скіпетровидна обчищена цибуля, з третього ціпились зубаті кулачки часнику, з четвертого пахло кропом, петрушкою, сельдереєм,— і все це було полито молоденькою сметаною.

Та вінцем столу, либонь, було кілька пляшок оковитої, що стояли, мов учні з ремісничого училища, плече в плече, і в їхніх білих голівках вгадувалась якась одчайдушна зухвалість і виклик!

—  Та я вже наче ситий,— мовив для годиться, сідаючи за стіл. І так чомусь умить заскучав за тією чаркою, мов собака за києм.

—  Живіт не дзеркало, в животі не видно,— чемно мовила Одарка Дармограїха.— Може, ти тільки вдома оскому зігнав, а кажеш, що з’їв обух.

І почалось: куди очі та голова за тим столом — туди й живіт. Перша чарка горілки сама пішла, друга слідом за нею побігла, мов дурний топитись, а вже третя за першою та другою подалась, ще й навприсядки танцювала. Ну, думаю, ото як із пісні слова не викинеш — так мене з-за цього столу не висадиш. Одарка теж не цурається страв, гомонить:

—  Коли б шинка крила мала — під небесами б літала.

А я їй натяком відповідаю:

—  Скатертина дуже ненажерлива — хоч скільки годуй, то не нагодуєш.

—  Хіба ти, Хомо, їсиш? Всі страви-потрави самі їдяться, а ти й зогледітись не встигнеш, як вони вже себе поїли. Хіба то ти, Хомо, горілку п’єш? Вона сама ллється за комір. А я, Хомо, люблю, коли чоловіки п’ють і їдять. Про мене ніхто не посміє сказати, що в моїй хаті гості гуляють, мов собака на вірьовці.

Випив я ще чарочку — і кріплюсь, як диня на морозі, а Одарка свої пелюстки маку, губи себто, ледь умочила в оковиту й гомонить:

—  Живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити. Чим краще їсиш — тим краще живеш, але ж бо затям, Хомо, що чим краще живеш — тим краще їсиш! У колгоспі ото всякі зобов’язання беруть, і свинарки зобов’язуються, і доярки зобов’язуються. І я теж узяла зобов’язання, тільки не перед колгоспом чи сільрадою, а перед собою: краще їсти, щоб краще жити, і краще жити, щоб краще їсти.

—  І виконуєш своє зобов’язання чи ні? — питаю, лигаючи гриби, смажені на маслі.