Читать «Код Да Вінчі» онлайн - страница 258

— А як тепер Пріорат? Що з ним буде?

— Коліщатка вже закрутилися, містере Ленґдон. Братство протрималося не одне століття. Витримає й цього разу. Завжди є люди, готові перейти на вищий щабель і все налагодити знову.

Увесь вечір Ленґдон підозрював, що бабуся Софі тісно пов’язана з Пріоратом. Зрештою, серед членів братства завжди були жінки. Четверо великих магістрів були жінками. Сенешалями традиційно ставали чоловіки, однак жінки займали в Пріораті почесніше становище і могли піднятися до найвищого посту практично з будь-якого рівня.

Ленґдон подумав про Лі Тібінґа і Вестмінстерське абатство. Здавалося, це все було хтозна-коли.

— Скажіть, а Церква переконувала вашого чоловіка не оприлюднювати документів Санґріл, коли настане кінець днів?

— О Господи, звісно ні. Кінець днів — це вигадка божевільних параноїків. У доктрині Пріорату нічого не сказано про те, коли таємницю Ґрааля належить розкрити. Насправді Пріорат завжди вважав, що її взагалі не треба розкривати.

Взагалі? — Ленґдон був вражений.

— Людська душа прагне таємниці і чуда, а не самого Ґрааля. Краса Ґрааля криється в його ефемерній сутності. — Марі Шовель подивилась на шпилі каплиці. — Для когось Ґрааль — це чаша, що дасть їм вічне життя. Для інших — пошук утрачених документів і невідомої історії. Але для більшості, як я підозрюю, Святий Ґрааль — це просто висока ідея... прекрасний недосяжний скарб, що навіть серед теперішнього хаосу дає нам натхнення.

— Але ж якщо документи Санґріл ніколи не оприлюднять, то історію Марії Магдалини буде втрачено, — сказав Ленґдон.

— Та невже? Подивіться навколо. Її історія — у мистецтві, музиці, книжках. І з кожним днем дедалі більше. Маятник коливається. Ми вже помалу усвідомлюємо, чим може обернутися для нас зло, скоєне в далекому минулому... і що годі вже руйнувати. Ми відчуваємо потребу відродити священну жіночність. — Вона помовчала. — Ви, здається, сказали, що пишете книжку про символи священної жіночності?

— Так.

Вона усміхнулась.

— Дописуйте її швидше, містере Ленґдон. Світові потрібні нові трубадури.

Ленґдон мовчав, намагаючись осягнути все те, що вона сказала. Над деревами піднімався повний місяць. Перевівши погляд на Рослін, Ленґдон відчув нестримне бажання дізнатися про її таємниці. «Не запитуй, — казав він собі. — Зараз не відповідний момент». Він глянув на папірус у руці Марі, тоді знову на каплицю.

— Запитуйте, містере Ленґдон, — з усмішкою сказала Марі. — Ви заслужили це право.

Ленґдон відчув, що почервонів.

— Вас цікавить, чи Ґрааль тут, у Рослін?

— Ви можете мені сказати?

Вона зітхнула з удаваним обуренням.

— І чому чоловіки ніяк не залишать Ґрааль у спокої? — і розсміялася, явно задоволена собою. — А чому ви думаєте, що він тут?

Ленґдон показав на папірус у неї в руці.

— Вірш вашого чоловіка чітко вказує на Рослін. Щоправда, там ще йдеться про лезо й чашу, що буцімто стережуть Ґрааль. Я тут не бачу таких символів.